Суярко О.В.

Моя Україна - і біль, і надія

(спогади старої провінціалки)

Харків 2006

ББК. 63.3

С91 Суярко О. В. Моя Україна -- ібіль, інадія (спогади старої провінціалки) / Худож.-оформлювач. -- Б. Є. Захаров. Харків: Фоліо, 2006. -- 182 с.

15 ВМ 966-8919-04-1

Книга спогадів Олександри Василівни Суярко -- дуже цінне, цікаве і надзвичайно живо написане історичне джерело, яке охоплює історію України з 20-х років ХХ сторіччя аж до подій помаранчевої революції. У ньому, на прикладі однієї з мільйонів сімей, що стали жертвами комуністичного режиму, яскраво продемонстровано, як знищувалася людська гідність і культивувався страх, як тоталітарна влада шляхом терору і всеосяжної пропаганди розчиняла особистість у керованому натовпі. І все ж таки, крізь вогонь і воду, авторка, а з нею і весь українській народ, пронесли надію на свободу та щастя і одержали перемогу

ББК 63.3

о О.В. Суярко, 2006 о Б.Є. Захаров, художнє оформлення,

І5ВМ 966-8919-04-1 2006

Пам яті моїх батьків присвячую

Частина 1

Дитинство, дівоцтво (Голодомор та репресії)

Вчора не стало мами. Сьогодні лежить вона на столі в білому савані, бездиханна. Закрилися назавжди її чудес- ні очі, які пестили людей своїм добрим світлом. Малень- ка, з прекрасним благородним лицем, яке не зіпсували ні старість, ані смерть. Здавалося, що навкруги її голови, не- мов над ликом святої, світився німб. На її обличчі відзна- чилися водночас і природна доброта, і твердий характер, що склався під тяжкістю життя.

З цією людиною відійшла у вічність ціла епоха, епоха поневірянь, принижень, репресій, голодомору. Епоха, коли державна машина, немов м'ясорубка, перемелювала людей вбиваючи, або роблячи фізичною чи духовною калікою. Не знаю, чи зможу передати на папері все те, що залишилося в моїй пам'яті, як власний досвід, або почуте з розповідей старших про те лихоліття, яке пережила наша родина, по- чинаючи з 30-х років, років «перемог» славної компартії під керівництвом «вождя всіх часів і народів» Й. Сталіна.

У 20-х роках мої батьки зі мною на руках переїхали з Чернігівщини на Донбас, де і пройшло моє дитинство й дівоцтво. Батько -- Василь Степанович Суярко -- був ро- дом з села Вертіївки, а мати -- Ганна Григорівна Наумен- ко -- з міста Ніжина. Прізвище Суярко -- досить рідкісне, тому однофамільці завжди намагаються познайомитися. Такий випадок був і зі мною, коли я працювала. Телефо- нує мені знайомий і запитує: «Чи не можете ви спуститися на другий поверх, у мене є до вас справа?» Я швидень- ко спустилася на другий поверх і бачу в широкому кори- дорі біля вікна мій знайомий стоїть із високим на зріст

с а

чорнявим чоловіком і каже: «Знайомтесь» Я протягую незнайомцю руку і відрекомендовуюсь: «Суярко». А він, посміхаючись темно-синіми очима, відповідає: «Суярко». Ми розсміялися. Виявилося, мій однофамілець приїхав у відрядження і, почувши про мене, вирішив познайомитися і поговорити стосовно походження нашого спільного з ним прізвища, зазначивши при цьому, що на його думку, воно має болгарські корені. У болгарській мові слово «суярка» означає сопілочка. А ось зовсім нещодавно мій син під час спілкування з відомим журналістом -- Віктором Гра- бовським -- почув таке: «Василю, а твоє прізвище вказує на приналежність пращурів до племінної знаті. Я детально досліджував його походження. «Суяр» -- це вождь племені сувірів (праукраїнців), що складали Новгород-Сіверське князівство. Звідси і пішли Суярки».

Дід мій -- Суярко Степан Юхимович (на підставі до- кументів про одруження) був із вільних козаків, займав посаду волосного писаря. Бабуся -- Марія Миколаївна Гаврілей -- теж була з роду вільних козаків. Її батько, реєстровий козак, відрізнявся сильною статурою і міцним здоров'ям. У 50 років, повернувшись з війська, оженився на 25-річній дівчині і пережив її на багато років. Мамин батько -- Науменко Григорій Семенович -- теж із вільних козаків, працював у м. Ніжині дрібним службовцем, був дуже релігійною людиною, а мамина мати -- Зражевсь- ка -- мала в роду польських шляхтичів.

У 1924 році батько закінчив Київський політехнічний інститут і одержав призначення на роботу в м. Харків, на електромеханічний завод. Це був післяреволюційний період, коли протест проти буржуазної ідеології прий- мав різні, часом гротескні форми. Нові течії у мистецтві (футуризм, кубізм), нова поведінка у побуті. Мати, яка вчилася на заочному відділенні фізмату харківського уні- верситету, розповідала, що місто було жахливо брудним. В університетському гуртожитку, наприклад, деякі кімнати завалювалися нечистотами, а на вулицях тодішньої столи-

зона

ці Радянської України можна було побачити демонстрації голих чоловіків і жінок з плакатами «Долой стьід!» Батькові дали кімнату в будинку спеціалістів біля Де- ржпрому. У будинку було повно клопів, з якими мама вперто боролася, але безрезультатно. А батько не перено- сив цих зловредних комах і не міг ночами спати. Пробув- ши у клоповнику два тижні, вирішив їхати на Донбас. На той час в СРСР було безробіття. Приїхавши до м. Костянтинівки, батько пішов на завод «Автоскло-25» шукати собі роботу. Директор заводу запропонував йому лише місце робітника за умови, що він збере і налагодить іноземний верстат. Через два тижні батькові вдалося за- пустити верстат і виготовити на ньому першу деталь. Після цього його призначили керівником заводської електростан- ції, а згодом -- заступником головного механіка заводу. Спочатку нам ніде було жити. Зняли у приватному буди- ночку маленьку прохідну кімнату. В ній було холодно, вона не обігрівалася 1 по ній гуляли протяги. Мати розповідала, що я серйозно захворіла і ледь не померла. Мені тоді було всього декілька місяців. Згодом, коли батько зарекомендував себе як фахівець, завод знайшов і зняв у приватному секторі квартиру із двох кімнат. Тут ми жили досить довго. Батько багато працював, часто брав роботу додому, щось розрахову- вав і креслив. Зрозуміло, що вільного часу для спілкування з дітьми було мало. Увагу мені і брату, який народився вже у Костянтинівці, батько міг приділяти лише у вихідні дні. У неділю та на свята батько змінював свій звичайний робочий одяг -- синю спецівку, сіру сорочку (але завжди з краваткою) на білу вишиванку. Він і мене любив вби- рати в український одяг. Пам'ятаю, як мені, маленькій, років чотирьох-п'яти, пошили василькового кольору ок- самитову корсетку, вишивану сорочечку, яку прикрасили намистом і різнокольоровими стрічками. У цьому вбранні я гуляла по вулиці, а люди казали: «Дивись, яка гарненька дівчинка в українському вбранні і так чудово розмовляє українською мовою!»

-5-

Користуючись будь-якою вільною від роботи хвили- ною, батько грав на скрипці. Як зараз пам'ятаю його -- широкоплечий, стрункий брюнет вище середнього зросту з красивим обличчям, трохи примруженими карими очи- ма, у яких завжди ховалася усмішка. Він привертав до себе увагу людей. Окрім того, батько мав чудовий бархатистий бас, що нагадував голос відомого Гмирі. Його співи лю- били слухати. У вихідні влітку сусіди збиралися у дворі та просили, щоб він пограв на скрипці. Частіше за все це були сумні мелодії. Любив батько грати і співати українські народні пісні. З пісень, які він співав, мені запам'яталися «Гуде вітер вельми в полі» та «Хрещатий барвінок».

Коли з'явилося радіо, батько першим серед сусідів придбав навушники. Щоб посилити звук, ми клали їх в склянки, бо радіо (на той час дивовижне чудо!) приходили слухати всі сусіди. Трохи пізніше придбали репродуктор, який у вигляді чорної тарілки висів на стіні.

Почувши один раз по радіо мелодію, яка йому спо- добалася, батько повторював її на скрипці. Пам'ятаю, по радіо хор «Думка» співав пісню «Закувала та сива зозуля», а батько тихенько підігрував на скрипці. Мама тоді ще стурбовано промовила: «Це ж заборонена пісня, чому її передають по радіо?» Невдовзі капелу «Думка» розігнали.

Батько мав гарний музикальний слух, успадкований від діда Степана. Мені розповідав старий вчитель: «Я грав на скрипці, а твій батько, Василь, перекривляв мене, коли я десь фальшивив. Тоді я, розлючений, виганяв його з класу. Він, чортеня, виходив і пальцями руки проводив по дерев'яним дверям так, що лунала точно та нота, на якій я сфальшивив.»

Окрім музики у батька була пристрасть до різьбярства по дереву. З дуба він робив красиві меблі. Велике настін- не дзеркало з різьбленою рамою прикрашало нашу оселю. Зроблені батьком портсигари, оздоблені чудовою різьбою, викликали у знайомих захоплення. І він з радістю дарував людям свої вироби. Коли батько починав щось робити,

нбібідня

я, мала, часто приставала до нього із запитанням: «Татко, що ти робитимеш?» Він з посмішкою відповідав: «Гусям ярмо». Тоді я знову питала: «А яке воно?» «Побачиш», -- ка- зав тато і поринав у роботу.

Це був період так званого НЕПу. Люди починали жити заможніше. Мені запам'яталося, як мати брала мене з собою до магазинів. Було безліч маленьких крамничок, у яких продавали м'ясо, птицю, великі пухкі хлібини та багато інших продуктів. Прикажчики, чи власники час- то гукали до перехожих: «Мадам, мадам! Ви ж у нас вже купували. Заходьте!» Ось продавець зважує м'ясо і дає по- купцю ще і шматок печінки безкоштовно: «У вас є кішеч- ка? Це для неї. Ви ж у нас постійний покупець.» А батько ще й привозив вози кавунів, таких великих, що за один раз наша сім'я могла з'їсти лише половину кавуна, а другу половину виносили до глибокого, холодного льоху.

По неділях до нас часто приходили гості -- материні або батькові колеги по роботі та сусіди. Пригощали їх за- звичай чаєм і смачними пирогами з маком. Батько грав, усі співали. Я теж була присутня серед дорослих. Мене брали на руки, а інколи задавали незрозумілі для мене запитан- ня: «А ким ти хочеш стати коли виростеш?» Я мовчала, а тоді, дивлячись на матір, відповідала, притулившись до неї і міцно обнявши рученятами за шию: «Такою мамою, як ти». Усі сміялись і казали: «Ким би не була, а мамою будеш обов'язково».

Мені купували багато книжок, читали казки. Найбіль- ше я любила казку про Сіру Шийку Маміна-Сибіряка. Просила маму, щоб читала її по декілька разів підряд, але коли доходили до того місця де лис, повзучи по льоду, підкрадався все ближче і ближче до ополонки, в якій пла- вала Сіра Шийка, маючи ось-ось схопити її, -- плакала, ховалася за двері та рушником витирала сльози.

У пам'яті моїй залишилось багато картин з дитинства. І всі вони були світлими, радісними. Ось одна з них. Від- криваю вранці очі (в день свого народження), а на стіль-

ра, ри

ці біля ліжечка лежать подарунки: книжечки з яскравими палітурками і батистова прозора сукня світло-рожевого кольору з оборочками і бантиком, пошита мамою. Все це залито сонячним світлом і «сонячні зайчики» з вікна бав- ляться на яскравій палітурці книжечки. Мені чотири роки. Від періоду раннього дитинства у мене залишилися такі ясні спогади, як промені від «сонячного зайчика».

Мама моя викладала математику у середній школі. У неї було важке дитинство, бо росла сиротою. Коли їй було чотири роки, померла її мати, залишивши шестеро дітей, з яких старшій було дванадцять, а найменшому -- півроку. Батько одружився з жінкою, у якої була дочка і ще наро- дилося п'ятеро.

Проживши своє дитинство з мачухою, яка не любила чужих дітей, зазнавши холод і голод і не відчуваючи мате- ринської любові, вона всю свою турботу й ніжність відда- вала нам, своїм дітям, а також своєму чоловікові. Для неї він був найрозумнішим, найкращім у всьому світі. Завдяки мамі вдома у нас завжди було затишно та сонячно. Ця ма- ленька жіночка випромінювала стільки теплоти, що всім, особливо її дітям, було спокійно та безпечно. До останніх днів свого життя, уже навіть в глибокій старості (вона по- мерла у 86 років), мати намагалася відмежувати нас, своїх дітей і онуків від негараздів і завжди була напоготові під- ставити своє плече кожному, хто потребував її допомоги. Вона була нам і чудовою матір'ю, і другом, і порадником, а коли не стало батька, -- то заміняла і Його.

У 1929 році з'явився на світ мій брат Сергій. Маму поклали до лікарні, а 13 лютого прийшов батько й сповіс- тив, що у мене є братик, і скоро його привезуть додому. Я чекала і подумки готувалася гратися з ним у ляльки. Пам'ятаю, кожного дня батько купував три великих апель- сини. Одного віддавав мені, а два ніс до лікарні -- брати- ку. Я мовчки переживала таку несправедливість. В кінці лютого, в дуже холодний сонячний день, на фаєетоні з ку- чером, батько привіз маму, замотану у чемерку, а на руках

8

заніс маленький пакуночок, поклав його впоперек ліжка і сказав, що це мій братик. Я навшпиньки підтягнулася і побачила зморщене личко, на якому був один рот, який розкривався і закривався, шукаючи щось посмоктати. Мені братик зовсім не сподобався. Потім йому купили плетену високу коляску на великих колесах. Мама пошила білосніжні чохли, які я весь час намагалася помацати, і не завжди чистими руками. Заглядала -- чи не підріс братик? Потім він хворів, ночами плакав, а батько й мати не спали і носили його на руках. Так ми жили у турботах і радощах, дружньо і цікаво до 1930 року.

У тридцятих роках почалися арешти. Арештовували цвіт української інтелігенції: вчених, інженерів, діячів культури, священиків. Моя подруга, колишня колега по роботі, Ольга Костянтинівна Ковальська розповідала, що на початку 1931 року заарештували 1 її батька -- вченого бактеріолога, який працював у науково-дослідному інсти- туті у Вінниці. За одну ніч у цьому інституті було зааре- штовано вісім провідних вчених. Батька Ольги Костян- тинівни згодом було вислано у табори на Далекому Сході, де він згодом був розстріляний. Не минуло це лихо і нашу сім'ю -- заарештували батька. Прийшли вночі, провели обшук -- нічого не знайшли, але все ж таки заарештували. Все було розкидано по кімнаті. Навіть великий портрет Т. Шевченка, який висів на стіні, зняли. Цей портрет мені запам'ятався тим, що був намальований таким чином, що звідки 6 ти не дивився на нього, здавалося, ніби Тарас Григорович дивиться саме тобі у вічі. Я навіть ховалася під ліжко, але виглядаючи звідти, зустрічала його погляд.

У цей день ніхто з нас не снідав і не обідав. Прийшла хазяйка квартири 1, співчуваючи нам, нагодувала малень- кого брата. А я сиділа на підлозі зі своїми ляльками, обій- мала їх і плакала, звичайно, не розуміючи повністю всієї трагедії. У нашій оселі панували печаль і смуток.

Через декілька місяців мамі дозволили побачення з батьком. Вона взяла брата на руки, вузлик з Його оде-

ій

жею, пелюшки, мене за руку і пішла до тюрми. Пам'ятаю, як ми зайшли до камери побачення -- батько посадив на одне коліно брата, на друге -- мене. Я притулилася до його неголеного колючого обличчя і відчула, як по моїй щоці потекла його гаряча сльоза.

Того разу батька через декілька місяців випустили. Він повернувся додому худий, замучений, з одутлим, земля- нистого відтінку обличчям, дуже нервовий. Мама намага- ючись йому догодити, як могла, забезпечувала затишок в сім'ї. Після тюрми батько багато кашляв, а мати намага- лася лікувати його.

Трохи відійшовши від цього горя, наша сім'я знову по- чала жити своїм звичайним життям, але «сонячного зай- чика» в нашій оселі вже не стало.

Щорічно, з раннього літа до осені, я гостювала у бабусі та дідуся в селі Вертіївка, на Чернігівщині, де мала пов- ну свободу і могла тісно спілкуватися з природою. Тут я бігала босоніж, у трусах, а довге волосся хлиськало мене по засмаглих плечах. Лазила по деревах. Особливо любила сидіти на шовковиці, смакувати ягодами, щоправда потім рот і живіт складно було відмити від стійкого, темно-си- нього кольору шовковиці. Спостерігала, як дідусь в біло- му, чисто випрасуваному костюмі, пошитому з домотка- ного льняного полотна, одягав на обличчя захисну маску і детально оглядав рамки з медом, біля яких гуділи рої Оджіл, але не кусали його. Я й сама одного разу спробу- вала пошурудити паличкою в щілині вулика, де кишіли зайняті роботою бджоли, але рій бджіл вилетів на мене. Я, розмахуючи руками, втекла додому. Після цього бабуся виходжувала мене декілька днів, прикладаючи якісь комп- реси до тіла і до обличчя, на якому не видно було очей.

Дідова хата знаходилася на околиці села, біля само- го лісу. Я любила бігати в ліс, де велично стояли високі стрункі сосни. Лише їхні гілки-верхівки завжди похитува- лися, ледь поскрипуючи, немовби розмовляли між собою. На галявинах у лісі росли квіти на високих стеблах -- бла-

китні дзвіночки, Я лягала між ними горілиць і довго спос- терігала за верхівками сосен, між якими пробивалися со- нячні промені. Все було в лісі таємничим і казковим. Через багато років мені захотілося побачити цей ліс і відчути той таємничий дух, який залишився в дитячій пам'яті. В лісі квітів-дзвіночків не було, а галявини заросли брудною тра- вою, затоптаною худобою. Я поїхала, бо було прикро виз- навати, що все виглядало не так, як раніше, і той казковий світ, який створювався дитячою уявою, зник. Так буває завжди, бо, мабуть, навколишній світ є таким, яким спри- ймає його людина в ту чи іншу хвилину свого життя.

В останні дні серпня батько по дорозі з Києва, де був у відрядженні, заїхав за мною. Дома на другий день мені відрізали волосся (бо було таке правило -- дівчата повинні бути підстрижені всі однаково, а хлопці обстрижені майже наголо -- їм залишали лише чуб спереду), одягли в нове платтячко, нові черевики і відправили до школи. Я ледь висиділа на уроках: в одязі почувала себе як в кольчузі, а тісні черевики були, мов колодки. Тільки закінчилися уроки, я зняла їх і прийшла додому босоніж.

Я була невдахою -- лівшою. У вихідні дні батько стежив за мною (виправляв мої природні «вади»), щоб я писала правою рукою. Стоїть наді мною, а я ретельно, повільно виводжу в зошиті правою рукою палички і кружечки, а коли він вийде з кімнати покурити, я перекладаю ручку в ліву руку і швидко-швидко виконую завдання. Батько по- вертається 1, усміхаючись, каже: «Що, лівою настрочила?» Але ніколи мене не лаяв. А от вчитель у школі викликав до дошки і зразу ж, побачивши, що крейда у мене в лівій руці, зауважував: «Діти, в яку руку треба брати крейду?» І тридцять пар очей дивилися на мене. Це було приниз- ливо. Я клала крейду і більше нічого не писала. Вчителю залишалося лише сказати: «Щи на місце». У школі було заведено садити за одну парту дівчину і хлопця. Посадили мене з таким кремезним, задерикуватим хлопцем, який не любив дівчат, тому заявив: «З дівкою сидіти не буду!»

Але ослухатись вчителя не осмілився, тому на першій же перерві крейдою провів на парті і на сидінні жирну лінію і лаконічно, владним тоном кинув в мою сторону: «Залізеш сюди -- будеш битою!» Я це запам'ятала, але інколи, че- рез свою необережність, одержувала стусана. А Коршенко (таким було прізвище хлопця) кожного ранку приходив на декілька хвилин раніше і ретельно проводив на парті «демаркаційну лінію». Та ось один випадок змінив його ставлення до мене. Був урок малювання. Учитель задав самостійну роботу, і всі заглибилися у працю. У класі па- нувала тиша, а вчитель ходив між рядами, спостерігаючи за тим, як ми працюємо. Я малювала зайця з морквою в лапах. Мабуть, малюнок вийшов гарний і мій сусід так задивився, що переліз за «демаркаційну лінію», проведе- ну ним самим, і ось тут я, підхопившись, розмахнулася своїм альбомом для малювання і з усієї сили вдарила їм по голові мого сусіда. Вчитель, не зрозумівши що сталося, запитав: «Суярко, що трапилося, що з тобою?»

На другий день «демаркаційної лінії» не було, а мій сусід сказав: «Якщо хтось тебе скривдить, скажи мені, я йому дам «бубни». Отак з'явився в мене охоронець.

Почуття людської гідності генетично було закладено в мені, даючи про себе знати ще в ранньому віці, та пе- редалося від мене моїм дітям. Коли я вчилася в другому класі, був зі мною такий випадок. Взимку, поспішаючи до школи, я бігла по дорозі, вкритій пухнастим снігом, що випав вночі. Підстрибуючи то на одній, то на другій нозі, я не помітила, як із капелюшка вислизнув мій гребінець, яким скріплювалося підстрижене волосся, 1, коли я, зняв- ши капелюха сіла за парту, виявилося, що гребня немає. Я руками пригладила волосся. А вчитель -- Микита Івано- вич Глоба -- сказав, як завжди: «Дівчатка, причешіться». Я ще раз розгладила руками волосся, а він знову: «Ану подивіться у кого розкуйовджена голова?» Глянув на мене, і всі учні теж повернули голови в мій бік. Моя сусідка пропонувала мені свого гребінця, але я чужого гребінця не

взяла і витягла з-під парти свого капелюха, одягла і навіть зав'язала поворозки. Тоді вчитель сказав: «Вийди з класу». Я сиділа непорушно. Розгніваний вчитель наблизився до мене, а я, подумавши, що він силоміць мене виведе з кла- су, лягла на парту, обхопивши її обома руками. Вчитель пройшов біля мене, але не чіпав, а сказав: «Чергові! Щоб нікого не було на перерві в класі!»

На перерві, щоб не підводити чергових, я залишила клас і пішла бродити по місту, щоб не йти зразу додому. Довго бродила, замерзла, а коли прийшла додому, то мама, яка у той час хворіла, запитала: «Чому ти так пізно прийшла?» У відповідь я сказала якусь вигадку.

Вранці, як завжди, я пішла до школи. Учні зібралися на подвір'ї школи, а коли пролунав дзвінок, усі розійшлись по своїм класам. Залишилася лише я одна. Через декілька хви- лин прибігла дівчина з нашого класу і сказала, що Микита Іванович послав її за мною. Він наказав, щоб я прийшла в учительську кімнату і вибачилася. Я ввійшла в кабінет, привіталася. Він сказав мені: «А що треба сказати?» Я мов- чала. Учитель ще раз повторив своє запитання, а потім, не дочекавшись від мене відповіді, сказав: «Іди до класу, та більше так не роби)» А я не відчувала своєї провини, а от що я хворій мамі не розповіла правду про інцидент в школі -- мені було дуже соромно і ще довго мене мучила совість.

Прийшов 1933 рік. О! Який це був жахливий час! Наша сім'я не голодувала, бо ми одержували хліб по картках, а батькові, як інженеру, давали кожного дня їжу з фабрики- кухні, і ми в каструлях приносили її додому. Ми навіть потроху сушили сухарі та посилали їх на Чернігівщину, де жив дідусь і сім'я молодшого батькового брата Михай- ла. У цей час батькова мати -- бабуся -- приїхала до нас. У місті було дуже багато голодних людей -- обідраних, худих, із впалими очима, які ходили з протягнутими ру- ками і просили їжу. Мій молодший чотирирічний брат запитував: «Бабуся, а звідки беруться старці? Із селян?» Бабуся відповідала йому: «Так, дитинко, із селян». Бабуся

завжди давала жебракам якої-небудь їжі. А згодом почала готувати у великій каструлі. Але всіх нагодувати не було можливості, бо продукти коштували дуже дорого, а біля нашого будинку збиралися черги. Тоді ми жили у при- ватному будинку на вулиці Пролетарській. Хазяїна звали Федір Іванович Сільченко.

Найбільше серед старців було малих дітей. Їх кожно- го ранку знаходили під парканом. Це голодні матері, що втекли з вимираючих від голоду сіл, у відчаї залишали своїх дітей з надією, що так вони врятують їх від голодної смерті, що хтось їх підбере, бо дітей у притулок не брали, якщо їх приводили батьки. А мама вранці відводила цих дітей до відділу народної освіти, а звідти вже передавали їх до дитячих будинків.

У цей час наша двокімнатна квартира була завжди пе- реповнена голодними «біженцями» із сіл Чернігівщини, батьківщини моїх рідних. Спочатку це були родичі із села Вертіївка, вчителі, просто знайомі. Усі спали покотом на підлозі. Жили в нас, поки не влаштовувалися на роботу. Приїхала сестра батька, Ольга Степанівна, зі своєю роди- ною. Вона і її чоловік були вчителями. Згодом вони вла- штувалися на роботу у Сантуринівській школі, на околиці Костянтинівки.

Тітка Оля розповідала, що на селі їсти було нічого, люди пухли і помирали від голоду. Вчителі підбирали ді- тей-сиріт, варили їм якусь баланду, додаючи до неї сушені і товчені листочки з акації та ще з якихось інших рослин.

Селян «розкуркулювали». До нас приїхав племінник чоловіка тітки Олі, хлопець років шістнадцяти, бо він утік із села Синявка, де «розкуркулили» його батьків. Мій бать- ко влаштував його на роботу та у вечірній технікум. Цей хлопець, Микола, багато років жив у нас і на все життя залишився вдячним батькові та мамі.

Жили у нас деякий час і двоюрідні чи то троюрідні сестри батька -- вчителі Погорілки, які теж втекли через голод з села Бобрик Чернігівської області.

--14-

Але найстрашніша картина, яка залишилася у моїй ди- тячій пам'яті на все життя -- та, яку я спостерігала біля хлібного магазинчика, в якому ми одержували хліб по карт- ках. Одержавши з бабусею і братом хліб, ми йшли додому і тут побачили, що поруч з крамничкою, під парканом лежить на спині жінка, а на грудях у неї повзає маленька дитинка. У жінки були дуже товсті, як колоди, ноги, на яких потріскалася шкіра, а у тих тріщинах-ранах копоши- лися черв'яки. Ми зупинилися і братик запитав: «Бабуся, чому тут лежить жінка? Вона захворіла?» Бабуся відповіла: «Ні, вона голодна». Брат продовжував: «То давай віддамо їй хліб». ТІ я протягнула жінці хлібець. Вона, не підводя- чись тремтячими руками взяла хлібинку і віддала її дитині. Та з жадобою обхопила обома рученятами хлібець і почала його смоктати. А жінка дивилася на нас скляними очима. На другий день жінка померла, а дитинка ще повзала по т мертвому тілу.

А ось у мого нині покійного чоловіка -- Миколи Пудо- вича Марченка, уродженця Черкащини (Каврайські хутори Золотоношського району) від голоду вимерла сім'я. Його батьки -- Марченко Пуд Миронович і Секлетія Іванів- на мали чотирьох дітей. Коли почали організовувати кол- госпи, батько віддав волів, потім забрали корову, а трохи згодом почали у людей відбирати хліб. Батько закопав у саду пшеницю, але активісти знайшли її щупами. Була в них молода лошиця. Батько її зарізав, засолив і теж захо- вав. Але і тут його спіткало лихо -- сусіди підгледіли, де чоловік заховав їжу, -- і м'ясо забрали також. Залишився на всіх один оклуночок пшона, який мати берегла, потроху додаючи його у «куліш». Та невдовзі комуністичні активіс- ти з червоними пов'язками на руках прийшли і забрали останнє. Навіть чугун з вареною картоплею, який стояв на столі, за яким сиділи діти, активісти винесли на вулицю, висипали картоплю на землю і розтоптали її ногами -- щоб «куркулям» не дісталося! У сім'ю, як і у більшість сімей їхнього села, прийшов голод. Страшний голод. Щоб ви-

жити, їли листя з дерев, ховрахів, збирали кістки на полях, перепалювали їх на вогнищі, товкли і потім їли.

Батько у відчаї вирішив їхати у Дніпропетровськ, по- чувши, що ніби-то там відкрився цегельний завод, і робіт- ників приймають навіть без паспортів (адже у селян пас- портів, як у рабів, не було). Він взяв із собою старшого сина Миколу, поїхав туди і влаштувався на роботу. Мріяв, що за тиждень заробить хлібину і повезе її додому, де за- лишилися дружина з трьома дітьми. Та через тиждень, коли вже мав хлібину, по дорозі до станції впав і помер. Микола (йому було 11 років) дуже злякався, почав кри- чати, теребити батька, але той не реагував, бо вже не ди- хав. Очі були мертві. А потім, хтозна-звідки взялися воші і покрили все тіло. Зі страху, плачучи, Микола побіг назад на завод. Звідти прислали підводу 1, вкинувши тіло батька на неї, вивезли на пустир і закопали поруч із заводом.

Через багато років, у 1965 році, ми з Миколою їздили на це місце (але окрім закинутого глиняного кар'єру там нічого не знайшли.

Після смерті батька Микола хотів дістатися додому, до матері, та міліція зняла його з потягу і передала до дитячого будинку. Там у нього відібрали гроші, які дали на заводі на дорогу, зняли взуття. Йому це дуже не сподобалося і він утік з дитячого будинку та повернувся на завод. І так було двічі. Робітники, пожалівши його, за рішенням профкому залишили Миколу на заводі, зарахувавши підручним. Він вдень працював, а ввечері вчився у вечірній школі. Жив по місяцю то в одній, то в іншій сім'ї, якій відраховува- ли його заробіток. Після десяти класів пішов у армію, де закінчив льотне училище. Воював у авіації. І лише після війни приїхав до батьківської хати. Але її віддали одному з «активістів». А у селі Микола знайшов свого молодшого брата Василя, який залишився живим завдяки дитячому будинку. Там він дізнався, що мати померла під тином, а дев'ятирічна сестричка Оля, щоб зігрітися, запалила соло- мою піч, і не помітивши, що туди залізла, ховаючись від

холоду, молодша сестра, спалила її. Діти нікому не були потрібні. Кажуть, що енкаведисти їздили на підводі по селу, збирали трупи (а їх було багато) і скидали кудись у глибоку яму. Цього місця у селі тепер ніхто не знає.

У 1933 році від голоду на Чернігівщині у селі Вертіївка помер мій дід, не зважаючи на те, що наша сім'я допо- магала йому. Але дід, як розповідали потім, намагався ні- чого не їсти, залишаючи все невістці, яка чекала у цей голодний рік дитину.

Батько тяжко переживав смерть діда. Коли прочитав листа від родичів, у якому сповіщали про смерть його батька, опустився на плетений кошик, у якому зберігалася білизна, і заплакав. Було незвично бачити плачучим цього великого, сильного чоловіка. Дід мій, Степан Юхимович, був цікавою людиною. Натрапивши колись у дідовій хаті на звиток старовинних документів, що зберігався за іко- ною, я знайшла в ньому свідоцтво про одруження його з бабусею, в якому вказувалося, що він за походженням -- вільний козак, а по чину -- волосний писар.

Це була людина рідкісної душі та великого таланту. Обдарований від природи унікальним музичним слухом, він грав на скрипці (які сам і робив). Грав, вочевидь, дуже гарно, бо я пам'ятаю у дитинстві, коли мене привозили на літо у село, до діда приїздив із Києва артист-скрипаль (повнуватий єврей 45--50 років) і просив, щоби дід пого- дився поїхати з ним до Києва і дати у театрі концерт. Та дідусь відмовився. Тоді цей артист взяв відпустку і довго жив у селі, граючи разом із дідом і, вочевидь, переймаючи у нього народні мелодії.

Т у мого батька була скрипка, зроблена руками діда. Скрипка висіла на цвяху, вбитому в стінку, на прив'язаній до неї кольоровій стрічці. Пам'ятаю, ЯК «ні з Того, ні З сього» скрипка впала на підлогу і пролунав жалібний, довго не сти- хаючий дзвін-стогін струн, який ранив серце та запам'ятався назавжди. Це сталося о 16 годині, в годину смерті дідуся. Скрип- ка відчула смерть свого майстра та повідомила нас про це.

Про доброту та людяність діда знали у Вертіївці всі. Тут діда та його родину називали по-вуличному «тараси- ками» -- від імені якогось прапрадіда, що носив ім'я Тарасі, за легендою, дуже швидко ходив і був у козаків зв'язковим. Вже у мій час можна було написати листа без точної адре- си, лише вказати: с. Вертіївка, Тарасикам. І лист, не зважа- ючи на те, що село було велике, знаходив адресата.

У селі діда поважали. Батько розповідав, як ще хлоп- цем пас корову, загрався, а корова зайшла на чужу ниву і витовкла жито. Хазяїн ниви прибіг, схопив пастуха-роз- зяву за вухо та хотів було дати добрих стусанів, але коли спитав чий він і почув, що «тарасиків», відпустив вухо та лише промовив: «НУ, йди. Тільки більше так не роби».

Коли почалося розкуркулювання, сільська громада за- ступилася за діда та його визнали середняком, не зважаю- чи на те, що дід мав власний млин. До нього охоче їздили селяни молоти зерно, бо борошно було високоякісним, а за роботу дід брав малий мірчук. Бідним же нерідко молов задарма. Цей млин ще й за моєї пам'яті стояв у кінці са- диби, широко розкинувши свої крила. Але він давно вже не працював. Ми з хлопцями лазили всередину. Там пах- ло борошном, було якось таємничо-захоплююче і трохи страшнувато. Великі жорна лежали, неначе мертві. Нерухо- мі, величезні крила вітряка вночі нагадували казкового змія.

Зрештою дід був небагатий. Жили вони з бабусею у старій, під солом'яною стріхою хаті, яка у сінях під час дощу протікала. Батько з перших днів своєї трудової діяльності почав збирати гроші на нову хату для діда. У 1932 році за батьківсь- кими кресленнями звели невеликий новий будинок, але з великими вікнами і високим ганком. Дідусь був гарним теслею, все робив своїми руками. Та добудувати вдалося лише одну кімнату -- простору, світлу з піччю-лежанкою. А друга половина хати так і залишилася недобудованою.

Надзвичайна людяність і жалісливість дідуся у наш час багатьом людям здавалися б безглуздям і дивацтвом. Бать- кова старша сестра -- тітка Оля -- згадувала, як дід прода-

вав дрова. Треба було зрубати у лісі дерева, розпиляти їх на чурбаки, а потім за 15 кілометрів відвезти їх до Ніжина на базар. Повіз дід у холодний зимовий день дрова на базар, а сам пішов поряд із возом. Повернувся з базару під вечір. Ба- буся і питає: «Ну, скільки вторгував?» А дід пом'явся трохи і каже: «Та нічого не вторгував. Знаєш, підійшов до мене такий сердешний бідний жидок, почав торгуватися, сказав, що у нього семеро дітей, у хаті холодно та голодно. Я поди- вився на нього -- шкода стало та й кажу: «Забирай задарма».

А ось батько розповідав як вони взимку в садку полю- вали на зайців. Засідку робили по черзі: батько, його брат Михайло та дідусь. Та ось, коли дійшла черга до діда, то він повернувся без зайця. А потім розповів, як усе було: «Сиджу у засідці, коли бачу -- зайчик прибіг, подивився навкруги і давай гризти кору. Я прицілився, а потім шкода стало тваринку, то я і крикнув йому: «Гей-гей! Гуляй зай- чик на волі!» Тому і прийшов з пустими руками».

Щеое мені запам'ятався такий випадок. Влітку нас -- мене з братом Сергієм -- привозили на літо у село Вер- тіївку, до тітки Олі (ми були ще зовсім малі). Тітка Оля вчителювала у «Боровій школі» -- школі, яка знаходилася у лісі. Там вони з чоловіком Іваном Микитовичем і жили, займаючи частину приміщення школи. Якось наварили тітка і бабуся повний казанок вареників з вишнями і пос- лали нас у село віднести вареники дідові. Іти треба було через ліс. На узбіччі дороги, що проходила через ліс, була одинока могила, за якою, мабуть, хтось доглядав, бо на ній росли квіти -- півники. Я завжди боялася цього місця, зга- дуючи розповіді бабусі, що під час революції в їхньому селі дуже часто змінювалася влада: то приходили червоні, то петлюрівці, то «зелені» знищуючи один одного. І десь тут, в лісі, «червоні» стратили одного полоненого петлюрівця страшною смертю: його змусили викопати яму, в якій за- сипали його живцем. Під пагорбом на могилі довго здригу- валася земля. Проходячи мимо цієї могили в лісі, я з остра- хом дивилася, чи не здригується земля над нею знову.

-19--

Але в лісі було багато цікавого, що відволікало думки від цієї могили: і глибоке дупло у старому дубі, і величез- ний жук-рогач, який, розставивши свої роги, поспішав, намагаючись сховатися під листя на землі, і безліч усіляких пташок, які кружляли в небі та пурхали по віткам дерев.

Віталій, мій двоюрідний брат, який був найдорослішим серед нас, запропонував зробити рогачки, щоб полюва- ти на пташок. Рогачі знайшли швидко, але резинок взя- ти було ніде. От ми і вирішили витягнути їх із трусів. За полюванням день пройшов швидко, хоча жодної пташ- ки підстрелити нам так і не вдалося. І коли, нарешті, ми прийшли до дідуся, сонечко вже почало сідати. Прийшли з рогачками, тримаючи однією рукою свої труси. Дідусь розпитав нас в чому річ, зробив із дерева прищіпки, і руки в нас стали вільними. Тоді запитав: «Дітки, а ви, мабуть, проголодалися?» -- ми красномовно кивнули головами. «Ну, тоді сідайте їсти вареники» -- і посадив нас трьох біля казанка. Ми, навіть не пригостивши діда, поїли всі вареники. Потім у цьому ж казанкові дідусь зварив нам молодої картопельки, яку ми також поїли і вже тільки піс- ля цього пішли назад. Отак ми пригостили дідуся!

Я бачу свого діда як живого: високий, худий, чорня- вий, у білому, з самотканого полотна костюмі, обличчям схожий на Ісуса Христа, витягає із вуликів рамки з ме- дом. За родинною легендою, яка прийшла з батьківського роду, далекий наш предок -- запорізький козак -- привіз з якогось походу туркеню. Одружившись з нею, мав бага- то дітей. Від цього шлюбу і пішов рід красивих чорнявих людей з великими карими очима.

У душі дід був ліриком. Мені колись ще у дитинстві потрапив на очі один з його листів, які зберігав батько. Дід писав батькові, коли той після закінчення вузу повин- ний був їхати на роботу. Зараз вже не можу передати до- слівно зміст цього листа, бо час стер з пам'яті ті зворуш- ливі слова, глибокі думки. Лише деякі уривки залишилися у згадках: «Сину мій! Після того, як ми попрощалися, я

довго стояв на дорозі та дивився тобі услід, поки не зник- ла за обрієм твоя постать. Так ще хотілося пригорнути тебе до своїх грудей! Смуток обійняв мене, бо не знаю, яка доля спіткає тебе в новому житті. Щастя тобі, мій дорогий сину! Живи чесно. Ніколи не женись за великими гроши- ма. Багатство не завжди дає людям щастя». Не знав дід, що його коханого, розумного, талановитого сина спіткає така страшна доля.

У 1936 році наша сім'я переїхала у нову трикімнатну квартиру у триповерховому будинку спеціалістів заводу «Автоскло». Батько на роботі мав авторитет досвідчено- го фахівця. Його командирували до Чехословаччини для одержання нового станка, а в травні 1937 року за хорошу роботу преміювали безкоштовною путівкою на курорт Сочі (він достроково зібрав іноземну машину за кресленнями, у яких до того ж знайшов помилку). Приїхав з курорту ве- селий, радісний. Але такий настрій тривав недовго. У цей час почалися масові арешти. Арештували інженера з сусід- нього під'їзду. Мешканці будинку притихли, знітились. Кожний здавався заглибленим у себе.

Однієї ночі приїхав «чорний ворон» -- так у народі звалися спеціальні машини НКВС, що використовува- лися для транспортування заарештованих та в'язнів -- і забрав сусіда з квартири, що знаходилася під нами. Пріз- вище його було Вольський (мабуть, поляк). Пам'ятаю, як у неділю наша бабуся, місила тісто, а батько товк мак в мідній ступі. На пиріжки з маком часто приходила родина Вольських. Коли батько товк мак, то Вольський з балкону другого поверху жартівливо питав: «Ну що, Вася, пиріж- ки з маком будуть? То прийдемо у гостії» Вночі Воль- ського забрали. Забрали ще двох чоловіків -- мешканців нашого будинку. Арешти приголомшили людей, але кож- ний думав, що лиха доля його обмине, бо він не винний. Пам'ятаю, як мати і батько говорили між собою тихо, по- шепки. Мати радила все кинути і переїхати в інше місто. Але батько заперечував, мотивуючи тим, що на роботі у

нього все гаразд, з політичного боку все теж нормально (він був безпартійним), так що боятися нічого.

Невдовзі батька теж стали турбувати органи НКВС. Декілька разів викликали на другу годину ночі до своєї контори. Тривога, яку відчували батьки, передалася ін- шим членам родини -- і бабусі, і дітям. Пізніше від мами я довідалася, що батька викликали до НКВС з тим, щоб змусити до співпраці. А в останній раз попередили: якщо згодиться на співпрацю, то матиме і більші привілеї -- лег- кову машину (у І937 році це, мабуть, як зараз вертоліт чи літак), великі гроші. Батько відмовився, мотивуючи тим, що він любить свою роботу за фахом інженера-механіка. Одним словом, душу дияволу не продав.

Г ось, невдовзі після цього, вночі у двері постукали. З'явилися співробітники НКВС з понятими. Почався об- шук. Обшукували все, рилися у книжках (а книжок у нас було багато -- як технічної, так і художньої літератури), у листах, у фотографіях. Забрали багато фотографій. Серед книжок знайшли «Буквар» 30-х років, де були портрети Тухачевського та Якіра з підписами «доблесні полковод- ці Червоної Армії», і це було неабияким криміналом, бо на той час вони вже стали «ворогами народу». Спитали: «Откуда у вас взялся зтот учебник?». Забрали його як яв- ний доказ зберігання антирадянської літератури. Забрали також старовинні книжки, церковні давні рукописи, які подарував моєму батькові його дядько -- Гаврілей Юхим Миколайович (псевдонім «Буруля») -- шанувальник ста- ровини, збирач українського фольклору, вчитель за фахом і професійний революціонер, член ЦК УПСР (Українська партія соціалістів-революціонерів). До революції значну частину свого життя він провів в еміграції. Знаю, що жив у Туреччині, потім -- на Галичині, У 20-ті роки цей чоловік був заарештований за справою СВУ («Спілки визволення України») і висланий до Соловків. У нього було 2 сини і дочка. Синів-підлітків у 20-ті роки більшовики розстріля- ли прямо на вулиці у селі Бобрик на Чернігівщині.

Я пам'ятаю, як розповідали про ті знущання, що переніс дід Буруля у тюрмі на Соловках. Його садили у «кам'яний мішок» -- вузьку і глибоку, як колодязь, камеру, де люди- на не може ні лягти, ні сісти, а лише стояти. Він стояв, а йому на голову методично капала вода. Це нестерпна мука. Водою поступово наповнювалася камера -- по кісточки, потім -- по коліна і вище. А коли в'язень знепритомніє, його витягали з камери, приводили до тями -- і знову те ж саме. Цього чоловіка врятувало богатирське здоров'я, яке йому дісталося від природи.

У 1934 або 1935 роках (точно не пам'ятаю) дядько Бу- руля почав писати нам листи із заслання -- із сибірської півночі. Листи були віршовані. Він домігся дозволу приї- хати на місяць в Україну і ми зустрілися. Дядько безвиїзно жив у якомусь сибірському містечку, але йому не дозволя- ли займатися розумовою працею, та й на фізичну роботу колишнього в'язня не приймали, То Йй жив він з того, що комусь дрова нарубає, комусь принесе води, а за це Його нагодують.

Ось як я пам'ятаю зустріч із ним. Приїхав високий, широкоплечий, худий і геть замучений чоловік. Бабуся (його сестра) годувала Бурулю дуже малими порціями, але часто -- щоб не помер від завороту кишок. Дід привіз мені дві дитячі книжки і сказав: «Читай, вчись, люби книж- ки». А батькові віддав дві великі важкі книжки у шкіряних обкладинках. Оформлені вони були дуже красиво. Кожна нова частина цих рукописних книжок починалася з заго- ловка, оздобленого орнаментом червоно-чорного кольору. Мені запам'яталося, як дід, котрий привіз ці книги-руко- писи, посадив мене біля себе і сказав: «Ось знайди літеру «р», або літеру «к» і прослідкуй, як вони написані -- всюди точно повторено?». Я вибрала одну літеру і прослідкувала т написання по тексту. Вона не скрізь була однаковою.

«Ось бачиш, ця книга написана від руки, а не надру- кована, -- в давні часи монахи писали книги. Бережи їх, вони дуже коштовні», -- так сказав мені дід Буруля, а моя

дитяча пам'ять ясно закарбувала на довгі роки все сказа- не. Під час арешту батька у 1937 році ці книги-рукописи було вилучено. Де вони поділися? Можливо, їх спалили або продали за золото за кордон, як це робили з багатьма зразками культурної спадщини.

О! Як було мені страшно, коли робили обшук, перегор- таючи все догори ногами в нашій оселі. Я якраз спала на софі. Коли прийшла черга обшукати софу я заплющи- ла очі та прикинулася, що сплю. Підійшов батько, ніжно взяв мене на руки й обережно переніс на ліжко. Після того, як понишпорили по всій квартирі, батькові сказали, щоб збирався. Він попрощався з бабусею, мамою, поцілу- вав мене і брата та вже на порозі попросив, щоб мати при- несла його ложку. Сказав їй: «Галю, я скоро повернуся, жалій себе, дітей».

І оселився у нашій оселі тяжкий смуток. Батько спо- чатку сидів у тюрмі у місті Костянтинівка. Мати носила йому передачі, але їх не завжди приймали. Біля тюрми була черга. Треба було простояти ніч, щоб дістатися до ві- конця, де брали передачі для в'язнів. Приблизно десь че- рез місяць до нас прийшов чоловік -- невеликий на зріст, чорнявенький і худенький і сказав, що він з батьком сидів у одній камері, та був винний батькові якісь дрібні гроші. Арештованим дозволяли купувати у тюремній крамничці цигарки. Але цей чоловік, як здається, прийшов не стільки через те, щоб віддати мізерний борг, як для того, щоб роз- повісти про батька. Мені запам'яталася його розповідь.

Цього чоловіка заарештували за якусь дрібну розтра- ту і невдовзі випустили. Коли привели його до в'язниці, то кинули до камери, переповненої людьми, у якій верхні та нижні нари були зайняті. У камері нічим було дихати, смерділо людським потом, повітря було кислим. Сісти було ніде, тоді піднявся мій батько і уступив йому місце. Вранці о 10-й годині починалися допити. Коли викликали кого- небудь, у камері наступала тиша. Не лише політичні в'язні, але Й «кримінальники» замовкали. Наступного дня, зранку,

--24-

батька викликали на допит. Коли він повернувся білий як стіна, похитуючись, -- всі притихли. Декілька чоловіків з нижніх нар підхопилися і дали йому місце. Він сів і запла- кав, кинувши: «Вже жінку і дітей теж заарештували. Я ба- чив, як їх проводили по коридору». Це, мабуть, тортурами його довели до стану галюцинацій. Бо нас на ту пору ніхто не заарештовував. Ми були вдома. А через місяць батька пе- ревели у районну в'язницю міста Артемівськ. Мати кожної неділі їздила туди, простоювала на морозі (а вже була зима) по півдоби в черзі, щоб передати йому передачу. Часто було і таке. Простоїть ніч, змерзне, як крижинка, дійде до ві- конця, а їй і кажуть: «Передачу заборонено». Доводиться повертатися додому і готуватися до наступної неділі, щоб повторити все спочатку. Так їздила вона декілька разів і все даремно, аж поки не з'ясувалося, що батька переведено до обласної в'язниці у місто Сталіно (Донецьк).

Почала мати їздити і туди, до Сталіно, простоюючи до- бами і там. Для цього відпрошувалася, мінялася уроками з колегами по школі, бо за один день не встигала. Тисячі лю- дей вистроювалися ланцюгом, щоб потрапити до заповіт- ного віконця. А там знову знайоме «Передачу заборонено» і всякі лайки на кшталт: «Враги народа! Прочь от окна!»

Останній раз у матері прийняли передачу. Вона переда- ла теплий одяг, шапку, кожух, валянки, бо ходили чутки, що репресовані скоро підуть на етап. А від батька одер- жала записку, буквально три слова: «Нічого мені не пе- редавай». Це були його останні слова. Наступного разу, коли мама приїхала до Донецької в'язниці та підійшла її черга до віконця, матері сказали, що Василя Степановича Суярка у в'язниці немає -- його послали у далекі табори без права листування. Ми тоді ще не розуміли, що це по- більшовицьки -- смертний вирок.

ІТ залишилися ми -- я, брат і бабуся лише з мамою. І почалися у нас серйозні проблеми. Маму, яка на той час викладала математику у школі ХО 5 міста Костянтинівки, звільнили з роботи як дружину «ворога народу». Дирек-

тор школи В.В. Доценко, залишившись віч-на-віч з нею, сповістила новину -- надійшов наказ із МіськВНО про звільнення, а від себе додала, що мати може ще попрацю- вати з тим, щоби виплатити їй всі зароблені гроші.

Пам'ятаю останній день роботи матері. Була субота. Як завжди вранці ми прибирали квартиру. Поставивши посе- редині кімнати фікус, пальму і троянди -- тоді було мод- но тримати вдома такі рослини -- ми мили їх, бризкаючи водою, яку набирали у рот. Ми з мамою були босоніж, у робочих халатах. Раптом у двері постукали і зайшов енка- ведист і запитав чи тут мешкає Суярко Ганна Григорівна? І, не дочекавшись відповіді, запитав інше: «Она где? На работе?» -- він звертався до мами, яку, мабуть, прийняв за хатню робітницю, які зазвичай працювали тоді у багатьох родинах. Мати завдяки якомусь глибинному відчуттю не- безпеки, миттєво зорієнтувавшись, відповіла, що «хазяйка у школі». Ця фраза, спонтанна фраза, яку певно підказав Господь, врятувала їй життя. Бо енкаведист швидко вий- шов і попрямував до будиночка двірника, мабуть, щоб пе- ревірити, чи не виписалася мати з домової книги останніми ДНЯМИ.

Лише лічені секунди ми знаходилися у стані заціпе- ніння. А тоді мама почала діяти. Миттю перевдягнувшись, взяла портфель, поклала в нього деякі необхідні речі, від- дала мені велику купу перевірених зошитів, а бабусі за- лишила трохи грошей і сказала: «Я їду. А зошити передай директору». Поцілувавши нас усіх, вона хутко вийшла, ти- хенько прикривши двері.

Коли я принесла зошити в школу і відчинила двері ка- бінету директора, зразу побачила енкаведиста, який при- ходив до нас. Він сидів за столом навпроти директора і про щось її розпитував. Я віддала зошити директору і, по- вернувши голову, зустріла пронизуючий наскрізь колючий погляд чоловіка у темно-сірому костюмі. Директор, трем- тячим від хвилювання голосом, спитала: «А де мама? Вона прийде?» Я нічого не відповідала, опустивши очі і до болю

стиснувши пальцями бильця стільця. Жінка повторила за- питання. А я так нічого і не відповідала. Голову заповнив туман, а перед очима повільно пропливали обличчя чужих мені людей, меблі, квіти у кутку кімнати і десь дуже-дуже далеко, як у мерехтінні згасаючої свічки, мамина постать, яка все віддалялася і віддалялася. Я вперто мовчала, не відповідаючи на запитання, а сама думала: «Нехай мене б'ють, катують, що завгодно роблять -- я нічого не ска- жу». Так тривало хвилин з десять. Вчителі час від часу заглядали до кабінету директора, але вона просила їх не турбувати. А мене допитувала знову і знову. Але я продов- жувала мовчати, і врешті-решт вона, мабуть зрозуміла, що отримати відповідь від мене не вдасться. Тоді вона легень- ко взяла мене за плечі, повернула обличчям до дверей і виставила у коридор.

Уроку з математики в цей день у нас не було і, коли при- йшла на заміну вчителька біології, учні в один голос почали запитувати: «Чому не буде математики? Де Ганна Григорів- на?» Біологічка з апломбом відповіла: «Її зняли з роботи». «За що?» -- запитали діти. «Значить, заслужила» -- була відповідь. Тон, яким відповіді це було сказано, вказував на те, що вчителька біології вважала себе лояльною до влади. Але за іронією долі наступної ночі заарештували чоловіка вчительки Павелковської (таке було у неї прізвище), а її саму, як і маму, теж звільнили з роботи.

Після від'їзду у невідомому напрямку матері, кожної ночі о другій годині до нас у двері стукали. Стукали нога- ми і кулаками, супроводжуючи це лайками і приклеюван- ням політичних ярликів. «Открьгтвайте двери, враги народа, троцкисть-бухаринцьт!» Це ми -- тринадцятирічна дівчи- на, дев'ятирічний хлопчик і старенька бабуся були «троц- кистами-бухаринцами»! Доводилося відчиняти і до нас за- вжди ввалювалося троє чоловіків, з червоними пов'язками на руках. Кожного разу вони були різні, але завжди чомусь троє. Це були комуністи-активісти, що співпрацювали з органами. Починався брутальний огляд приміщення, ни-

шпорення під ліжками, у туалеті, в кладовці. І одні й ті ж запитання: «Где мать?»

Ми мовчки спостерігали за всім цим, а вони лютували: «Все равно от нас не уйдет!»

Кожного вечора, в очікуванні страшного гуркоту в двері, ми втрьох сиділи, притулившись одне до одного. Ми були виснажені цими нічними візитами і геть вибилися з сил. Якось я спитала у бабусі: «Що мені казати, коли знову за- питуватимуть про матір?» Бабуся сиділа, схиливши голову і, перебираючи великими пальцями рук, тихо відповіла: «Говори, що хочеш, дитино». І я вперше відчула, що стала дорослою і що складні життєві питання мені потрібно вирі- шувати самостійно, в душі у мене визріла ненависть до цих більшовицьких погромників. Одного разу я навіть спробу- вала поглузувати з них. На питання: «Где мать?» я вказала на туалет і вони кинулися туди. Але там нікого не було. Розлючені енкаведистські посіпаки ледь не побили мене.

У сусідів Вольських вже конфіскували всі речі, а жінку та дітей виселили з квартири. Ми переживали і чекали, що і нас спіткає така ж доля. Це могло відбутися зо дня на день. Але якось у дощову ніч приїхав на підводі мамин брат -- дядько Василь, що був завучем у селищі Кіндратів- ка, за 15 кілометрів від Костянтинівки. Погрузивши деякі наші речі, він відвіз їх до себе додому. Це був героїчний вчинок з його боку, бо він загрожував йому не лише втра- тою роботи, але, цілком можливо, й арештом. До того ж він був ще і членом компартії. Деякий одяг та постіль ми з бабусею зв'язали у вузли та перенесли до Сільченків - - Ха- зяїв нашої колишньої квартири.

Буквально через два-три дні «активісти-погромни- ки» знову з'явилися біля наших дверей. Але зараз вони були ще агресивнішими. З криками: «Убирайтесь прочь из квартири, троцкисть-бухаринць!», вони вигнали нас у холодну, осінню темряву.

Прихопивши дещо з речей, ми втрьох покинули свою квартиру. Густий холодний дощ рясно поливав землю.

Сильний, поривчастий вітер пронизував до кісток. Йти було майже нікуди. Перед ранком ми постукали до тіт- ки Олі -- батькової сестри і на декілька днів знайшли в них з чоловіком -- Іваном Микитовичем -- притулок. До себе вони нас забрати не могли, бо за це на них чекало б звільнення з роботи. То вони знайшли нам квартиру на околиці міста біля кладовища. Для мене це було жахли- во тому, що я панічно боялася мертвих. Ще малою, коли чула похоронну музику, то тікала додому, накривала голо- ву подушкою, щоб не було нічого чутно і лежала так доти, доки траурна процесія віддалялася. А ось зараз довелося мешкати біля самого цвинтаря.

Дядя Ваня на підводі привіз нам ліжко, постіль, дещо з посуду. Думали, що всі троє спатимемо на одному ліжкові, та це було неможливо. До того ж у сусідній кімнаті помира- ла стара баба, і через нашу прохідну кімнату весь час туди- сюди бігали якісь люди, промовляли слово «обмивати», зна- чення якого ми, малі, ще не розуміли. Дуже хотілося спати, але нам не давали. Якісь замотані у величезні темні хустки жінки весь час підсідали до нас, розпитуючи чому ми тут без батьків і де вони поділися. Ми розповідали заздалегідь вигадану версію, що батьки працюють у Краматорську і як тільки розрахуються з роботи зразу ж оселяться тут.

Бабуся зрозуміла, що поспати не вдасться і пішла з братом до своєї дочки -- тітки Олі, а я повинна була за- лишитися тут. Я прилягла на ліжко, але заснути не могла. Тут до мене підійшла якась жінка. Можливо, це була ха- зяйка хати. Вона почала знову розпитувати, чому ми пере- їхали сюди, де наші батько з матір'ю, які у них прізвища? Я на всі запитання відповідала саме так, як ми домови- лися з бабусею. Батько і мати -- робітники. Скоро пере- їдуть працювати сюди, бо там немає роботи. Але щось у відповідях викликало в неї сумніви. Вона раптом голосно заявила, що, вірогідно, ми «троцькісти», підняла гвалт. Прибігло ще декілька людей, і я навіть не встигла отями- тися, як наші речі, ліжко, постіль -- все в одну мить було

-29-

викинуто на вулицю, під проливний дощ, І мене, тринад- цятирічну дівчину, вигнали з хати опівночі.

Обливаючись сльозами, я тремтіла від холоду, а ще більше від образи і страху. Побігла до тітки Олі, де були вже бабуся і брат. Тітка всю ніч не зімкнула очей, а вран- ці пішла у МіськВНО, де заявила: «Або забирайте дітей у притулок, або знімайте мене з роботи, бо діти репре- сованого брата у мене і їх нікуди дівати». Але, на диво, чиновник із МіськВНО сказав, що діти нехай живуть у неї і за це з роботи її не знімуть. Виявилося, що на той час більшовицький Молох вже трохи вгамувався людською кров'ю, і репресивна політика партії трохи змінилася. Так поселилися ми втрьох у тітки Олі та у дяді Вані.

Жили вони в особняку, в маленькій двокімнатній квар- тирі. З ними мешкала і мати дяді Вані -- стара баба, якій було дев'яносто чотири роки. Мені запам'яталися кілька епізодів, пов'язаних з цією жінкою. Ось один із них. Під- ходив час виборів -- перших виборів до Верховної Ради СРСР. Голосувати потрібно було всім обов'язково, хто мав право голосу, у тому числі і нашій бабусі. Перед виборами прийшли агітатори. Мені сказали, щоб я підготувала ста- ру, -- розповіла їй куди, кого і для чого обирають. Кожно- го дня, приходячи зі школи, я розповідала бабусі про це, а головне, що обиратимемо двох -- одного на прізвище Стаханов, а другого на прізвище Застава. Та ось прийшли з урнами для голосування і запитали, за кого баба голосу- ватиме. Вона їм відповіла: «Царя обираємо -- Стаханова». «НУ, а Застава хто такий?» -- спитали люди з комісії. «За- става -- то будівля така», -- почули у відповідь. Ось такі траплялися курйози.

Голосувати треба було і моїй бабусі Марії. Але права го- лосу не мали члени родин репресованих. І ми з побоюван- ням ходили дивитися на списки -- чи є її ім'я. Прізвище, ім'я та по-батькові бабусі у списках значилось, і то була радість. Адже, якщо людину позбавляли права голосу, як мою матір, то її автоматично оголошували ворогом народу.

Взагалі вибори наганяли на людей страх, саме тут відчувала- ся могутність репресивного апарату НКВС і незахищеність громадянина. Про тебе знали все. Ти ж не мав жодних прав, окрім одного (що було і обов'язком) -- повністю підкорю- ватися лінії партії і у діях, і у думках, і у приватному житті. Зрозуміло, що в бюлетень вносилася лише одна кандидатура на одне депутатське місце -- «від блоку комуністів і безпар- тійних», за яку повинні були голосувати всі 10096 «вибор- ців». До речі, такими вибори були аж до кінця 1980-х років.

Так ми і жили у тітки Олі та дяді Вані. Про матір нічого не було відомо. Де вона? Що робить? Чи не впіймали її ен- каведисти? Чи жива взагалі? Я часто плакала ночами, згадую- чи її, виходила на вулицю, у розпачі ставала босими ногами на сніг, дивилась на високе небо, бажала собі хвороби та смерті. Пам'ятаю, тітка Оля колись сказала мені: «Ну, що ти так вбиваєшся за мамою, за батьком так не сумувала)».

У школі я часто плакала на перервах -- заходила за дош- ку (велику, чорну, що стояла на відстані від стіни) і тихень- ко, щоб ніхто не чув, плакала. Учні дуже співчували мені, на перервах біля мене не зчиняли галасу. Спочатку дехто з них намагався мене втішити, але зрозумівши, що це марно, залишили мене у спокої. І тоді я залишалася на перервах одна в класі -- сам на сам зі своїм горем.

А як я ненавиділа енкаведистів! Пам'ятаю, я з такою ненавистю дивилася на одного офіцера НКВС у трамваї, що сидів обличчям до мене! У моєму погляді було стіль- ки презирства, що він почав крутитися на своєму місці, а потім пересів на інший, спиною до мене. А може все це була лише моя дитяча фантазія?

Прийшла весна і ми одержали від мами першу вісточ- ку -- вона жива, зараз хворіє, але скоро приїде. Приїхала мама у травні -- худенька, як дівчинка, замучена -- важко було навіть упізнати її. Для нас з Сергієм це була така радість! Дивно, але її поновили на роботі. А згодом поча- ли поновлювати на роботі всіх жінок репресованих. Щодо вчительок, то їх, зазвичай, направляли не в ті школи, де

вони працювали раніше. Маму теж хотіли призначити в іншу школу, але учні, яких вона вчила математиці, здій- няли цілий бунт. Юрбою, до якої входили учні з різних класів повалили до МіськВНО і почали вимагати, щоб Ганну Григорівну повернули до них. Не знаю, що відігра- ло роль, чи ця учнівська демонстрація, чи щось інше, але мати повернулася у свою школу М 5.

Нам ніде було жити. Маленька квартира тітки Олі, яка складалася з однієї кімнати і кухні, не вміщала сімох людей. Та й їздити на роботу матері було незручно -- далеко з околиці до центру міста. На допомогу прийшла директор школи, з сином якої мати безкоштовно займалася мате- матикою. Через свого чоловіка -- директора заводу «Авто- скло» -- вона домоглася, щоб нам виділили малесеньку кімнату у «комуналці», де ми змогли поставити лише одне ліжко, табуретку та стіл. Ми з мамою поселилися тут, а ба- буся з Сергійком залишилися жити у тітки Олі. Так і жили доти, доки тітка і дядько не купили приватний будинок. Вони забрали нас до себе, виділивши нам простору кімнату, в якій ми могли нормально спати та займатися кожен своєю справою. До того ж в них був свій двір і невеликий садок.

Згодом, коли вже минуло багато часу після того страш- ного 1937-го року, мама розповіла про її митарства, пере- житі після втечі з Костянтинівки. Після того, як енкаве- дист, що прийшов її заарештувати, вийшов, подумавши на неї, що то хатня робітниця, мама вирішила, що треба тіка- ти -- їхати до Києва в Міністерство освіти, щоб з'ясувати, чому її звільнили з роботи. Вона ж вважалася одним з кращих викладачів математики, була членом міськвикон- кому. Оскільки мати усвідомлювала, що ледь не потра- пила у залізні пазурі НКВС і лише дивом вислизнула з них, вона зрозуміла, що її будуть усюди шукати, а в першу чергу -- на вокзалі. Тому і вирішила до вечора пересидіти у знайомих -- спочатку в одних, а потім в інших -- а коли стемніло, пішла у супроводі дяді Вані до станції Магда- линівка, де і сіла на київський потяг.

У Києві відразу пішла до Міністерства освіти. Але коли спитала у швейцара, як потрапити до міністра Затонського, той замахав на неї рукою і, злякано озираючись, пошепки на вухо сказав, щоб це прізвище ніде не називала -- він за- арештований як ворог народу. Тоді мама запитала, чи може вона потрапити до його заступника, але у швейцара була та ж сама реакція і ті ж пояснення. У Міністерстві був пере- полох -- по ньому пройшла хвиля арештів.

Врешті-решт мати таки потрапила до якогось із заступ- ників міністра. Спитавши на підставі чого її звільнено зі школи і як вона має утримувати двох дітей і свекруху, мати одержала розпливчасту відповідь, з якої зрозуміла, що цю хвилю репресій треба перечекати. Зрозуміла також, що їй треба буде деякий час пересидіти у «підпіллі», зникнути з поля зору репресивних органів. Вона вирішила поїхати до сестри батька -- Галини, що жила у містечку Остер, за 75 кілометрів від Києва. Приїхала, розповіла про все, по- жила тиждень, виходячи на двір лише вночі. А на восьмий день батькова сестра сказала їй: «Пробач, але я не можу тебе тримати у себе вдома. У мене сім'я, діти і якщо дізнаються, що ти тут, мене і чоловіка виженуть з роботи, а то і заареш- тують». (Вони вдвох були вчителями). Мама, проковтнув- ши сльози, зібралася і вночі поїхала від них. Спочатку до Києва, а звідти -- у Суми, де її сестра Паша працювала аку- шеркою, а сестрин чоловік інженером-хіміком на заводі.

Тітка Паша прийняла маму, не зважаючи на те, що у її чоловіка -- В'ячеслава Павловича -- батько був свяще- ником і вони кожну хвилину перебували у почутті стра- ху. До Сум вони переїхали декілька місяців тому з міста Рубіжного на Луганщині. Точніше, не переїхали, а втекли, бо В'ячеслава Павловича там повинні були заарештувати. І тільки великий досвід і обізнаність у своїй інженерній справі врятували його.

На хімічному заводі у Рубіжному готували до випуску фарбу кольору «хакі» для танків. Замовлення було термі- новим. Випробування повинно було відбуватися у присут-

ності представника Міноборони -- «воєнпреда». За декіль- ка годин перед цим В'ячеслав Павлович (він сам не був причетний до виготовлення фарби -- її готували в іншому цеху) запитав директора чи перевірявся колір фарби крізь бінокль? Виявилося, що ні. А коли перевірили, то карти- на була жахливою -- фарба виглядала червоною! Директор став білим, як стіна. Для нього це означало одне -- розстріл. Але вчасне попередження врятувало репутацію заводу, а головне -- життя директора. За нагоди директор віддячив і В'ячеславу Павловичу. Невдовзі, коли до особового відді- лу заводу надійшло повідомлення з НКВС про запланова- ний арешт інженера Золотова В.П., директор, порушивши таємницю, викликав В'ячеслава Павловича і сказав, щоб той негайно розраховувався і за півдоби виїхав із сім'єю з Рубіжного. Разом з цим попередженням він дав йому реко- мендаційного листа до директора заводу в Сумах. Довелося залишати всі свої речі та мерщій тікати з Донбасу, взявши з собою лише дві валізи з найнеобхіднішим.

Наближалися вибори до Верховної Ради. Керуючі бу- динками суворо перевіряли всіх проживаючих у них меш- канців. Тому матері просто неможливо було залишатися у квартирі сестри. Тоді тітка Паша розповіла про маму своїй приятельці -- завідуючій гінекологічним відділенням. А та, вислухавши, сказала: «Давайте положимо її до лікарні». Так мати опинилася у лікарні. Та вона й насправді була хворою, бо після арешту батька зробила аборт і довго хворіла.

Настав день голосування. Скриньки для бюлетенів но- сили по палатах. Всі, хто мав право голосу, був занесений у списки і мав одержати бюлетені заздалегідь. Але ж у ма- тері бюлетеня не було, як не було її й у списках. А це -- аре- шт. Щоб уникнути цього, перед тим, як агітатори занесуть скриньку до палати, де лежала мама, завідуюча викликала т до свого кабінету. Там мати й пересиділа, доки виборча комісія не залишила лікарню.

Так, дякуючи сміливості та порядності добрих людей, сво- їй інтуїції та витримці, мама й залишилася на волі. А могла

-34-

би піти по етапу за своїм чоловіком, як сотні тисяч інших жінок репресованих тільки через те, що вона «Ч.С.» -- член сім'ї ворога народу. Діти у таких випадках потрапляли до спецпритулків і здебільшого вже ніколи не бачили своїх батьків.

Наша родичка -- мамина двоюрідна сестра Віра Герасько теж потрапила на Печору за статтею «Ч.С.»», Її чоловіка -- вченого-хіміка, який перед цим написав книжку з хімії, але не встиг видати, було заарештовано і розстріляно в 1937 році, а двадцятидворічну Віру, яка на той час мала вже двох дочок (одній -- три роки, другій -- рік), відпра- вили до концтабору. Дочок хотіли відправити у притулок, але сестра Віри -- Алевтина -- взяла їх на утримання і присвятила їм своє життя, через що не влаштувала свого особистого. Через вісім років Вірі дозволили повернути- ся додому, бо вона стала повним інвалідом через хворобу суглобів. Дізнавшись про повернення Віри, я поїхала про- відати її в місто Дружківку. Коли я зайшла в кімнату, то побачила людину, зовсім не схожу на ту красиву, квітучу Віру, якою вона була раніше. У ліжку сиділа виснажена, дуже схудла жінка, яка майже не могла пересуватися, бо через хворі суглоби тіло закам'яніло, лише руки могли ще рухатися. То вона допомагала готувати страви, чистила картоплю, буряк і кришила їх на дощечці, яка лежала у неї на колінах. Мене вразили її очі. Здавалося, що на всьому обличчі були лише одні очі -- величезні, блакитно-сірі, в яких можна було прочитати бездонну тугу і в той же час -- любов до життя. Вона мені сказала: «Я безмежно щаслива, що бачу своїх дочок. Вони вже великі».

Від Віри я дізналася про її митарства. Привезли їх, та- ких само жінок, як вона, засуджених за статтею «Ч.С.», на північ, та ще й взимку. Викинули просто на сніг. Не було навіть бараків. Ув'язненим самим довелося ночами будувати землянки, бо вдень -- робота на лісоповалі. Спа- ли спочатку просто на холодній земляній підлозі -- там вона і захворіла на ревматизм. Багато з них не витримали

і померли. Трохи згодом побудували бараки. Навіть у та- ких умовах організували самодіяльність. Вона мала гарний голос, співала. У листах до свого батька запитувала, чи не засудить він її за те, що вона співає в неволі. Розповідала, що за роботу раз в місяць давали якусь мізерну платню, але її відбирали «кримінальники». Стоїть біля каси кар- ний злочинець і відбирає (з відома табірного начальства) гроші. Важкі умови життя, непосильна праця, знущання кримінальників та табірного начальства надломили її тіло і душу. І як тільки родичі не намагалися лікувати її будь- якими методами, в тому числі і лікувальними грязями Слов'янська, все виявилося марним. Жила Віра не довго.

Знов про наше з мамою життя. Щоб сім'я не зазна- вала злиднів, мати працювала з ранку до ночі: у школі, у вечірньому технікумі і ще на якихось курсах. Були дні, коли ми з нею навіть не бачилися. Лягали спати, а її ще не було, прокидалися -- вона вже пішла. А ночами мама часто сиділа над купами зошитів, перевіряючи домашні та контрольні роботи. А ще ж треба було готуватися до обов'язкових політзанять. Пам'ятаю, як вона, втомлена, перед сном, лежачи у ліжку, брала до рук книжку Маркса і читала «Маніфест»: «Ходить примара по Європі, примара комунізму». На цьому засинала. Наступного вечора почи- нала знову з цієї фрази, але очі змикалися, книжка випа- дала з рук. Сон переборював високі ідеали комунізму.

Бабуся, мати батька, так і не залишила невістку в біді, хоча могла би жити спокійніше та забезпеченіше у своїх дочок. Вона багато в чому допомагала матері, дуже любила нас, дітей, особливо малого Сергія. Бабуся напам'ять зна- ла майже весь «Кобзар» Шевченка. Коли Сергій вчив вір- ші, що задавали в школі, вона часто підказувала йому, не дивлячись у книжку. Бабуся легко спілкувалася з людьми, які були різні за фахом, освітою та соціальним станом. Це вказувало на її природний інтелект. До того ж вона була дуже гостинною -- хто би не прийшов до нашої хати, не відпустить, не почастувавши чим-небудь.

У 1939 році, так і не дочекавшись свого сина з більшо- вицької неволі, бабуся померла. Їй було 64 роки. Померла від хвороби серця у мами на руках -- пішла горлом кров. Залишилася у мене в пам'яті бабуся: сидить у сумній позі з нахиленою головою, вся заглиблена у себе і думає тяжку думу про свого коханого сина: «За що Йому така доля?» Це питання не давало їй спокою, а всі її сподівання були спрямовані на зустріч із ним. Пам'ятаю, зайшла якось у двір циганка, попросила щось дати. А бабуся їй: «Пово- рожи на мого сина, чи побачуся я з ним?» Циганка по- ворожила й втішила стару тим, що незабаром побачиться вона зі своїм Василем, та не сказала, що це відбудеться «на тім світі».

Не лише бабуся, але й мати чекала батька. Заміж не виходила, відмовляючись від пропозицій розумних, осві- чених, гідних чоловіків. Вірила, що батько живий і колись повернеться. Так дожили ми до 1941 року, коли у другій світовій війні запалала полум'ям Україна.

21 червня у нас, десятикласників, був випускний вечір. Нам видали атестати. Я одержала атестат відмінника. Учи- телі вітали нас, запитували, де думаємо продовжувати нав- чання, який вибираємо фах. Я хотіла стати геологом. Один із учителів, викладач російської мови Цимбал, відмовляв мене: «Вам, такій тендітній, треба йти в Мічурінський інс- титут, працювати в саду, серед квітів, геологічна спеціаль- ність -- чоловіча. Пошлють у Сибір -- там холод, бруд - вся романтика зникне». Але я і слухати не хотіла, бо мала надію, що в далекому Сибіру мені пощастить хоч щось дізнатися про батька. І якщо не зустріти його живим, то хоч побачити місце, де він знайшов останній притулок. Звичайно, це були дитячі ілюзії.

Частина ІІ Війна. Окупація Способи виживання. (Не губити людську гідність!)

Війна! Це страшний період, наповнений різними епізо- дами, коли наше життя буквально «висіло на волосинці»: через бомбардування, через конфлікти з німцями-окупан- тами. Нерідко ми «ходили по лезу бритви». Я називаю цей період життя «епохою», бо здавалося, що він тягнувся не рік-два, а цілу вічність.

Про початок війни ми дізналися під час випускного балу. На світанку, десь о п'ятій годині ранку, до школи прибіг- ла перелякана на смерть, вся у сльозах дружина директора школи Донцова 1 повідомила, що почалася війна з Німеччи- ною. Бомбили Київ. На кордоні ведуться оборонні бої.

Ми, учні, не зважаючи на це, після балу на світанку пішли бродити по місту. Війна війною, але у нас свято. По правді сказати, великого страху ми не відчували. Нас завж- ди, з пелюшок, привчали до того, що ми найсильніші у світі, наша Червона Армія непереможна, що під мудрим керів- ництвом комуністичної партії й особисто товариша Сталі- на будь-якого ворога буде розгромлено на його ж території.

О дванадцятій годині дня, трохи відпочивши від весе- лощів, ми, випускники, домовилися зібратися у міському парку. Пам'ятаю, як з гучномовця линув громовий голос диктора центрального радіо Левітана, який сповіщав всіх про те, що почалася війна, що «вероломнь6й враг» напав на нас, що бомбили столицю України Київ і ще декілька міст. Ось тут святковий настрій як рукою зняло.

У найближчі дні оголосили мобілізацію хлопців 1922- 1923 років народження -- серед них і моїх колишніх од- нокласників.

Вечорами ми збиралися в парку, біля танцмайданчика. Танцювали танго, вальс-бостон при синьому маскувальному освітленні. Деякі з хлопців виблискували своїми поголени- ми головами (допризовників стригли «наголо»). Війна, яку ми тоді ще не бачили і не розуміли яке це лихо, була десь там, далеко, а тут ми танцювали, і нам було добре. Перед за- кінченням танців я вийшла за межі танцмайданчика і зразу ж біля мене опинився мій однокласник Олексій Лукаш. Ми, навіть не глянувши один на одного, підкорюючись якійсь невідомій силі, пішли стежкою, залитою місячним сяйвом. Над нами чорніло високе, усіяне зірками небо, а з танцмай- данчика долинали звуки танго. Боже! Як це було романтич- но! Ми йдемо, а Олексій наспівує мені слова танго: «У меня есть сердце, а у сердца песня, а у песни тайна, тайна -- зто ТЬ». Я у відповідь теж продекламувала щось із Лесі Україн- ки. Ми подобалися один одному, але ніколи не говорили про це. На уроках української літератури, коли вивчали «Лі- сову пісню», Олексій на перерві називав мене Мавкою, а коли на уроці наші погляди зустрічалися, ми червоніли, а мене немов пронизувало електричним струмом.

Олексій жив з матір'ю. Батька і старшого брата реп- ресували у 1937 році, а мати, вже немолода, хвороблива жінка, працювала на заводі робітницею. Колись Олексій захворів і ми, учні, пішли його провідувати. Мене врази- ло те, наскільки бідно вони жили, У кімнаті комунальної квартири стояв дерев'яний тапчан, вкритий самотканою ковдрою, та залізне ліжко, на якому лежав хворий. По- серед кімнати стояв стіл, дві табуретки. На столі лежали олівці, фарби, аркуші паперу з малюнками. Малював хло- пець гарно. На стіні дві саморобні полиці. На одній сто- яли книжки, а на другій -- посуд. Доповнювала інтер'єр

о

шафа для одягу. Судячи з його завжди блідого обличчя, харчувалися вони з матір'ю погано. Очі в Олексія були завжди сумними і задумливими -- неначе десь у глибині своєї душі він відчував, що жити йому доведеться недовго. Так і сталося -- Олексій пішов з життя у 16 років, загинув- ши на фронті як доброволець.

Невдовзі, після того, як оповістили про початок війни, депортували всіх німців, які жили споконвіку в цих місцях. Це були нащадки німців-переселенців, які оселилися тут ще за часів Катерини П. Вони жили окремими поселен- нями на околиці м. Костянтинівки. Їм дали лише близько доби, щоб зібратися і взяти найнеобхідніші речі. Я ходила дивитися: зігнали всіх -- жінок, дітей, чоловіків. Все, що люди приготували везти з собою, відібрала міліція, зали- шила лише невеликі валізи. Жінки плакали, діти кричали, валялися пухові подушки, теплі стьобані ковдри і всякі інші домашні речі. Тут був і хлопець моєї подруги Лариси. Високий, білявий, синьоокий, стояв блідий, мов стіна, і говорив: «Невже мене вважають за ворога? Я народився та виріс на цій землі, батьки і діди теж. За що така недові- ра?» Їх вивезли у Сибір. Там були такі тяжкі умови життя, через які багато хто залишився навіки лежати в сибірській землі. Лариса розповідала, що і цей хлопець там помер.

А по радіо лунали зловісні звістки від «Совінформбю- ро». Наші частини відступали по всім фронтам, залишаю- чи одне місто за іншим. Ось уже і Дніпропетровськ здали. Отже зо дня на день окупантів слід чекати й у нас. Підня- лася паніка. Вона посилювалася кожного разу коли повз Костянтинівку проїжджали поїзди з евакуйованими людь- ми. Усім хотілося втекти від неминучого -- тепер це вже всі розуміли -- зустрічі з німцями. Швидко знецінилися гроші, а прилавки в магазинах поступово пустішали. Ми жили біля вокзалу і бачили, як люди, яких евакуювали, за будь-які продукти платили неймовірні гроші.

-40 --

Багато хто з мешканців Костянтинівки вже евакуюва- лися: в першу чергу від'їжджало міське начальство -- пра- цівники міськкому партії, а також ті, хто займав високі ад- міністративні посади. Виїжджали залізницею, машинами, навіть підводами. Одержала евакуаційний лист і мамина подруга -- Надія Дмитрівна Підгайна, колишня вчитель- ка історії, а згодом на той час -- лектор міськкому пар- тії. Мама хвилювалася, ходила всюди, просила, щоб і нам дали евакуаційний лист. Та звичайній людині одержати документи на евакуацію було неможливо. Мамі дали до- кумент днів за десять до приходу німців, коли вже виїхати з міста було неможливо. Та все-таки мамі, брату та мені, з рюкзаками за плечима, в яких були найнеобхідніші речі, вдалося сісти на потяг, який прямував на схід. Не встигли ми від'їхати від Костянтинівки кілометрів на тридцять, як біля станції Магдалинівка потяг почали бомбити німець- кі літаки. Бомби влучили у декілька вагонів на початку потягу, вони загорілися і чорний дим над ними піднявся високо в небо, а з інших вагонів люди розбіглися хто куди. Ми попрямували до Магдалинівки. Тут нам дали притулок добрі люди, а через два дні ми пішки повернулися додому, де залишилася тітка Оля зі своєю свекрухою. Тривога та безпорадність охопили нас: що робити, куди подітися, чи вже нехай доля вирішує, що з нами буде далі?!

Ми боролися за життя. Щоб не померти з голоду, обмі- нювали речі, які залишилися у нас, на продукти харчуван- ня. Саджали, відшукавши вільний клаптик землі за містом, кукурудзу, соняшник, городину. А потім все літо Й осінь їздили з «тачкою» (возик на двох колесах), збирали врожай, а також кукурудзиння і соняшничиння, яке міняли на їжу або використовували на паливо. Мій молодший брат од- ного разу спитав: «Олеся, а ти уявляєш собі, що ми дожи- вемо до того часу, коли не будемо возити за собою тачку?» Ми були голодні, але ніколи не втрачали людської гідності.

-41-

Справжню війну, з її страшними наслідками ми поба- чили, коли на нашій станції розвантажили цілий ешелон з пораненими. Вони лежали на ношах, Дехто був без ніг і без рук. Ми жили біля станції і з подругами бігали ди- витися на них. А після цього, сповнені співчуття, пішли розшукувати військовий шпиталь.

Шпиталь влаштували у приміщенні школи. Ми з под- ругою Ларисою знайшли головного лікаря -- нею вияви- лася наша місцева лікарка-отоларинголог Яковлева, сест- ра нашого шкільного товариша Володі Яковлева. Почали просити її щоб нас забрали в армію. А вона подивила- ся на нас і каже: «Дівчатка, що ви можете робити?» Ми зніяковіли і сказали, що можемо носити ноші, готувати приміщення для поранених, доглядати за ними. Лікарка усміхнулася і сказала, щоб ми йшли додому, бо в них є досить такого персоналу, як ми -- але більш дорослих і більш досвідчених. «Ви ще такі молоденькі, на війні поки- що обійдуться і без вас».

Війна швидко наближалася до нас. Забирали до армії всіх чоловіків. Мобілізували і мого дядю Ваню. Незважаю- чи на те, що йому було вже 56 років, забрали до інтендант- ських частин. Ще у Першу Світову війну він у чині офіцера воював з німцями, потрапив у полон і йому запам'яталася на все життя їхня жорстокість, бо полонених вони мори- ли голодом. Життєвий досвід та передбачливість дяді Вані дуже допомогли нам. Як тільки почалася війна він зоргані- зував нас вирити щілину в саду для схованки, яка захищала не тільки від бомб, але деякий час служила навіть оселею.

Дядя Ваня пішов на фронт і нас залишилося п'ятеро: мама, я, брат Сергій, тітка Оля та старенька немічна її свекруха. У останні дні перед відходом радянських військ з міста було підірвано заводські цехи і знищено все, що могло стати в нагоді окупантам. Але якась розумна людина з командування дала розпорядження не палити елеватор.

--42 -

Організували роздачу зерна, точніше «продаж» за копійки людям. Пам'ятаю, хтось постукав до нас у вікно і сказав, щоб брали мішки, гроші та мерщій на елеватор -- там про- дають пшеницю. Ми з мішками швиденько побігли туди. У черзі стояли тисячі людей, яким солдати насипали зерно у мішки, сумки, відра. Ми теж стали у чергу та буквально за якусь мізерну суму купили 6 мішків зерна, потім знайшли дядька з підводою, і він нам за частину зерна перевіз міш- ки додому. Тітка Оля скомандувала закопати пшеницю у землю. Більшу частину зерна засипали у двадцятилітрові скляні балони і закопали в саду, а решту лишили так, щоб їсти зараз. Як це зерно врятувало нас від голоду! І добре, що більшу частку його було закопано, бо німці незабаром ходили по дворах і забирали зерно, яке знаходили у лю- дей. Так що сумний досвід колективізації та пов'язаного з нею переховування продуктів став у нагоді!

Ще до приходу німців ми залишилися без притулку. На- проти нашого будинку, біля залізничної колії вивантажили вагон піроксиліну. Німці були зовсім близько, і наші вій- ськові, яким було наказано скинути цей вибухонебезпеч- ний матеріал у річку Торець, не встигли цього зробити та підірвали його на місці. Перед цим до нас прийшов черво- ноармієць і сказав, що буде сильний вибух і треба закрити ставні, а краще -- спуститися до льоху. Оскільки льох у нас був у будинку, ми побігли до сусідів через двір, де був капітальний підвал з подвійними дверима. Одні двері були зовні, а другі на глибині 3-4 метрів. До них вели цегляні східці. Мама сіла біля самих дверей, притулившись до них боком і ногою. Через деякий час пролунав страшний виб- ух. У якусь мить ми побачили заграву і обидві двері, зов- нішні та внутрішні, полетіли прямо на нас. Маму сильно вдарило по нозі та відкинуло вбік.

Коли ми вибралися з підвалу, побачили страшну картину: дверей і вікон у будинках не було. Тріски від них біліли на гіл-

-- 43 -

ках високих дерев. На нашому будинку цегла, якою його було обкладено, відділилася від дерев'яних балок, замість дверей і вікон -- зяють дірки, а стеля у кімнатах провисла, як гамак. Біля входу в будинок, головою до нас лежала вбита 94-річна бабуся, свекруха тітки Олі, а біля неї -- викинута повітряною хвилею ікона святого Пантелеймона. Я ніколи не бачила у ба- бусі цієї ікони, бо влада під страхом кари забороняла молити- ся Богові. А вона ховала її десь у себе і, очевидно, молилася за свого сина Івана. Пам'ятаю, як вона кожного червоноармій- ця, який заходив на подвір'я, запитувала: «А ви не зустрічали мого синочка Івана? Він такий красивий, гарний, як царьок, мій синочок Іван?»

Перед вибухом я довго вмовляла бабусю піти з нами до підвалу, але вона не погодилася. Я навіть червоноармій- ця, який попереджав про вибух, просила, щоб він умовив стару піти з нами. Але все було марно, вона відповіла, що нікуди не піде і німця у хату не пустить. Червоноар- мієць заспокоїв мене і порадив закрити ставні, щоби не потріскалися вікна. Він, мабуть, і сам не підозрював, що вибухова хвиля буде такою потужною. А вона була страш- ною. Шматки рейок після вибуху знаходили на відстані 300--400 метрів від залізничної колії.

Не встигли ми отямитися від усього, що тут відбулося, як з'явилися злодії. Із шафи через дірку у віконному проломі залізним гачком хтось почав тягти одяг. Рукав від плаття за щось зачепився і злодій відірвав його. Це був чоловік серед- нього росту у спецівці. Я підійшла до вікна і сказала Йому: «Як вам не соромно! У хаті вбиті, а ви займаєтесь такими речами, грабуєте. Якщо вам треба, то зніміть одяг і заберіть, а відривати рукавів не треба». Злодій швиденько зник.

Вечоріло. Прийшла сусідка Дар'я Минівна, дуже роз- судлива літня жінка, і сказала, що сьогодні ж треба похова- ти бабусю, бо хто знає, що буде завтра. Знайшли якогось старенького чоловіка, і він викопав яму прямо у дворі, в

--44

кінці саду. А ми з сусідкою завернули тіло в ковдру, покла- ли зверху ікону та на двох дошках опустили в могилу. Так мені довелося вперше в житті приймати участь у похоронах.

Наші військові частини остаточно залишили Костян- тинівку і відступили на схід. Настало безвладдя. Хтось хотів кудись бігти, хтось просити у когось захисту, а дехто розмірковував, як буде пристосовуватися до нової влади. Ми, пригнічені невідомістю, чекали розвитку подій.

Німецькі частини з'явилися несподівано. Наче з-під землі виросли мотоциклісти, і вже потім долинув гуркіт моторів. У чіткому порядку вони мчали вулицями, здійма- ючи куряву. На кожному мотоциклі -- кулемет, дуло якого постійно рухалося у різні боки, вишукуючи мішені. За мо- тоциклістами йшли шеренги піхоти, Коні тягли невеликі, легкі гармати. Війська вермахту зайняли місто протягом доби. Пострілів майже не було. Лише де-не-де лунали ко- роткі автоматні черги. Місто вимерло, у перші дні окупації на вулицях майже не було перехожих. Та цікавість пере- магала страх, і люди почали виходити зі своїх помешкань. А незабаром місто потроху почало оживати.

Перше, що зробили німці, це відібрали у нас пшеницю, яку ми не закопали в землю. Прийшов жандарм і сказав, що йому відомо, що ми з елеватора привезли пшеницю. Знайшов він пів-мішка у зруйнованій літній кухні і все розпитував, чи не заховано десь іще.

Деякий час ми жили у щілині. Туди, передусім, віднес- ли портфель з документами, фотографіями, а також деякі книжки, постіль і одяг. Але стало холодно. Ми не могли зігрітися ні вдень, ні вночі, почали шукати квартиру. Нам порадили звернутися до вчительки, що жила одна у велико- му будинку, у якому було п'ять кімнат. Коли ми прийшли нещасні, замерзлі, то вона з нами поговорила лише на ган- ку, не впустивши навіть у коридор, бо в неї, як вона сказа- ла, в будинку була «предельная чистота». А нам так хотіло-

-- 45 -

ся побути у теплому житлі, хоч декілька хвилин! Натомість жінка запропонувала нам літню кухню, що знаходилася у дворі. Ми погодилися, але жити там нам прийшлося недов- го, бо скільки б ми не топили, звідусіль дуло.

Насувалася зима, холодна зима 1941 року. Мама від когось узнала, що за три вулиці від нас половина будинку, з якого евакуювалася сім'я головного архітектора міста, вільна, а другу половину займає їхня далека родичка з дво- ма доньками. Ми і поселилися там.

Німці зміцнювали свою владу. У центрі міста органі- зували комендатуру, а при ній -- редакцію газети, у якій працювало і два наших вчителя -- російської та українсь- кої мови. У останнього жінка була єврейкою і він, щоб урятувати дружину, пішов працювати до окупантів.

З перших днів окупації пішли чутки, що євреїв бу- дуть арештовувати. Ми з мамою пішли до знайомої єв- рейської сім'ї на прізвище Зіцер, з якою багато років жили по-сусідству в одному будинку. Сім'я складалася з трьох осіб -- чоловіка, типового єврея, чорнявого і горбоносого, його дружини та її сестри. Обидві жіночки були білявими та зовсім не схожими на єврейок. Мати почала вмовляти жінок, щоб вони все покинули і кудись пішли, хоча б у село до наших знайомих. Але вони навіть гадки не мали, що їх можуть стратити. Усім євреям пообіцяли, що їх ви- везуть до Палестини. З собою німці дозволяли брати лише невеликі вузлики з цінними речами, Такі об'яви німецької влади були розклеєні по місту.

Зщер до революції був багатою людиною -- власником готелю. Тому навіть мріяв про те, що німці, на відміну від більшовиків, повернуть йому його майно. Отже наші вмо- вляння залишилися для цих людей «порожнім звуком». Вони навіть глузували з нашого страху, аргументуючи тим, що єврейська громада збирається хлібом-сіллю зустрічати представників окупаційної влади.

46 -

Але як вони жорстоко помилилися! Через деякий час колони євреїв з вузликами у руках під вартою есесівців потяглися до вантажівок на площі, а звідти не у Палести- ну, а до яру між Костянтинівкою і селищем Кіндратівка, де усіх стратили. Дорослих розстріляли, а дітей в машинах задушили газом. Якось розповідали, що дивом залишилася живою одна дівчина-єврейка з чудовою чорною косою. НІ- мець, який розстрілював, наказав їй впасти ще до пострілу і залишив таким чином її живою. Але чи було це правдою?

Німці відразу ж запровадили комендантську годину. По- чалося вербування до Німеччини. Всюди були розклеєні відповідні листівки та газети, у яких описувалося прекрас- не життя східних робітників-«остарбайтерів» у Німеччині. Мати почала хвилюватися, що забрати можуть і мене. Вона почула, що забирають лише незаміжніх, і десь дістала мені довідку, що я одружена з якимось Яковенком -- це була ціл- ком вигадана особа. Через півроку німці організували фель- дшерсько-фармацевтичну школу для молоді, учнів якої до Німеччини не забирали, тому багато хто з молодих людей, серед яких були й мої товариші, слухачами вступили до неї. Тут наші вчителі з десятирічки та місцеві лікарі-жінки викла- дали хімію, латинську мову, гігієну, фармакологію, основи медицини різних галузей. Декілька разів німці влаштовува- ли облави під час занять, когось шукаючи. Я навіть бачила, як якісь хлопці втікали від поліцаїв, що проводили облаву. Хлопці були немісцевими, тому я їх не знала. Хто вони і з якою організацією пов'язані, мені невідомо й зараз.

Фельдшерська школа існувала недовго. Нашвидкуруч нам видали посвідчення про її закінчення та присвоєння звання фармацевта-асистента. Щоправда, від школи, крім того, що нас не забирали до Німеччини, була ще деяка користь. Я навчилася писати рецепти, запам'ятала дещо з латині, особливо: «Ното потипіз8 Пириз е5і», та ще як готу- вати Опеепіит МіЇКіп5опі (мазь від чесотки).

--417 -

Пам'ятаю, як ми вивчали скелет людини, особливо ба- гато кісток було на зап'ясті, на черепі, на ступнях ніг. Моя подруга, яка жила поруч, дуже захоплювалася медициною, навіть додому у торбині носила кістки, щоб кожну кістку запам'ятати, як вона називається латинською мовою. Піс- ля війни вона закінчила медінститут і стала лікарем.

Життя було страшне і ми боролися за виживання будь- якими способами. Намагалися захопити вільний шматочок землі та засадити його городиною. Пам'ятаю, навесні тіт- ка Оля (а вона у нас була основним агрономом) прийшла від знайомих і скомандувала: «Швиденько збирайтеся, там сусіди зайняли землю біля річки під город і нам залишили грядку. Посадимо картоплю з лушпайок».

Земля була такою, що ніякою лопатою скопати її було неможливо -- це земля якої, мабуть, ніколи не торкалися ні плуги трактора, ані лопата. Ми, в основному брат Сер- гій, продовбали ямки, трохи спушили в них землю і поса- дили лушпайки, а восени зібрали картоплю завбільшки як кулак, по відру з кожного куща.

Дивує, що всі люди у той час голодували, але один в одного нічого не крали. Що їх стримувало? Чому ж тепер, коли люди можуть дозволити собі нормально харчуватися, не те, що в роки війни, на городах, дачах все крадуть. Ма- буть, тоді стримував страх перед смертю, що підстерігала на кожному кроці. Цей страх об'єднував людей.

Основною культурою, яку ми вирощували і спожива- ли, була кукурудза, а насіння соняшника вважалося де- лікатесом. Ми його лускали, а німці називали його «рус- ским шоколадом». Кукурудзу ми переробляли на крупу, з якої варили мамалигу, і на борошно, яке змішували з буряком і пекли прямо на чисто вимитій плиті без олії і жиру. Виходили так звані «маторжаники». Кукурудзу мо- лоли примітивним способом, на власній крупорушці, яку колись батько, граючись, сконструював і зробив на заводі,

--48 -

не думаючи, що вона нам так знадобиться. Крупорушка була компактна, легка, невеличка за габаритами, а замість кам'яних жорен у неї були стальні пластинки. На ній мож- на було перемолоти зерно як на крупу, так і на борошно, змінюючи пластинки. Вона чудом збереглася у тітки, а те- пер була безцінною знахідкою, бо нею користувалися не тільки ми, а й усі знайомі, навіть ті, що жили далеко від нас, у центрі міста.

Процес переробки і підготовки до споживання городи- ни був трудомісткий. Але найтяжче було перевезти врожай з городів, розташованих в різних місцях. Отож я і брат Сергій з тачкою не розлучалися.

Одного разу йдемо ми з порожньою тачкою на город за врожаєм, аж тут -- румунський офіцер з денщиком. Де- нщик тягне дві величезні валізи. Офіцер зупинив нас і на- казав денщику покласти речі на наш возик, а нам -- везти їх. Я зразу ж кинула ручку. Сергій зробив те ж саме. Офі- церу я сказала німецькою мовою, що ми не його раби і возити валізи не збираємося. «Не ти, а ось він», -- офіцер ткнув пальцем у бік брата. Я відповіла, що і він не везти- ме. Офіцер розлютився, схопився за кобуру, але кобура, як виявилося, була порожньою. У цей час із сусіднього двору вийшов німецький офіцер високого рангу, якому румун повинен був віддавати честь. Ми з Сергієм скористалися цим і швиденько покотили свого возика геть за місто.

Незабаром у нас вдома відкрилося «підприємство» і наш бюджет став трохи поповнюватися. Мама зустріла Федора Івановича Сільченка, на квартирі у якого ми про- жили багато років. Він працював на металургійному заводі майстром ливарного цеху, а зараз застосовував знання і своєї спеціальності у боротьбі за виживання. Федір Іва- нович сказав матері, щоб прислала до нього Сергія -- він навчить його виливати ложки з алюмінію. Брат швидко засвоїв усі тонкощі цієї майстерності та почав працюва-

-49 -

ти сам. Алюміній збирав на зруйнованих заводах. Зробив потрібні формочки у піску і робота пішла. Вугілля збирали біля залізничних колій. Тітка Оля розпалювала «до черво- ного» плиту, а Сергій розтоплював і виливав у форми алю- міній. Потім мама, тітка Оля ія чистили і шліфували лож- ки, доводячи їх до потрібної кондиції. Моїм обов'язком було міняти ложки на продукти харчування. Доводилося ходити околицями міста або приміськими селами і пропо- нувати свій товар. Ця процедура для мене здавалася дуже принизливою. Стукаєш у вікно, піднімається занавіска, показується чиясь голова. Запитую: «Вам не треба ложки?» «Ні», -- занавіска опускається. Іду до іншої хати. А інко- ли запрошують у хату, роздивляються (а ложки були різ- ної форми), вибирають і запитують: «А що тобі треба?» Я кажу: «Що дасте». Вдавалося обміняти ложку на моло- ко, шматок гарбуза, а іноді і скибку хліба. Усякі випадки траплялися під час цих походів. Колись понесла ложки на околицю міста. Домовилася, що за них мені дадуть моло- ко -- по півтора літри два рази. Налили мені у трьохлітро- ву «четверть» півтора літра молока, і пішла я додому. Не схотіла обходити вокзал і пішла прямо через нього, бо ми жили напроти. Коли бачу -- біля перону ешелон з німець- кою бронетехнікою, накритою брезентом. Я зрозуміла, що зробила помилку, але вже було пізно. Відчула, що зараз за спиною почую тупіт важких кованих залізом німецьких чобіт і гучне «хальт!». Так воно і було, але я не зупини- лася, бо у мене майнула думка, що треба спокійно йти, немовби нічого не розумію. Тупіт чобіт наблизився, міцна рука схопила мене за плече: «Хальт!». Солдат наставив на мене дуло автомату і повів у середину вокзалу. Посадивши мене на лавку, він кудись пішов.

Я озирнулася навкруги -- вокзал був переповнений ні- мецькими солдатами, які розмовляли, сміялися, грали на губних гармошках. Один із них витягнув блокнот і почав

мене малювати. Сиджу і думаю -- може піднятися і втек- ти? Та вирішила, що може бути гірше і залишилася сидіти. Згодом підійшов до мене один з німців і забрав «четверть» з молоком, а ще через деякий час повів до кімнати і закрив у ній на ключ. Я почала роздивлятися. Під самою стелею -- маленьке віконечко з гратами, в яке заглядало небо. Сісти було ніде. Я постояла трохи, а потім опустилася на підлогу. Сидячи на підлозі, спостерігала за небом -- а на дворі вже темніло. Та ось заскреготіли двері, в них з'явився жандарм з бляхою на грудях і жінка-перекладач. Я піднялася. Жінка обшукала мене, а потім почала розпитувати, де і з ким Я живу, і чи є у нас на квартирі німці. Все записала, і вони вийшли. Через короткий час, коли на землю спустилася темрява, двері знову відкрилися, з'явився німець з моєю пляшкою молока, яку віддав мені і відпустив.

Додому я прибігла вже поночі -- слава Богу не натра- пила на патруль -- адже діяла комендантська година. Мої рідні дуже хвилювалися і думали, що зі мною сталося най- гірше. Через деякий час у будинок, де ми жили, вселилися німці. Вони зайняли велику кімнату, яку до того займала жінка з двома дівчатами. Німець, що постійно проживав у будинку, був радистом. Він сидів біля своєї рації день і ніч. До нього часто приходило ще двоє солдатів.

Одного зимового вечора ми сиділи у хаті та з сумом згадували, як колись у нас було вдосталь хліба та іншої їжі. Коли чуємо -- по коридору німці тягнуть щось важке і це «щось» хрипить. Я сказала, що вони, мабуть, зарізали сви- ню і притягли її у хату. Хотіла виглянути за двері, але біля наших дверей стояв солдат, який швидко заштовхнув мене назад і сказав: «Ферботен! Заборонено)», -- і закрив двері. Потім ми чули, як німці бігали туди-сюди по коридору, стурбовано про щось говорили і лише під ранок все вщухло.

Вранці я вийшла на двір і побачила, що німці винесли з сараю і поклали у бричку, яка стояла на дворі, замерзлий

труп молодого білявого солдата. Коли я спитала що стало- ся -- один із німців відповів німецькою мовою крізь зуби: «Собаці собача смерть)». Потім з'ясувалося, що цей моло- дий солдат стояв на варті, а в цей час його товариш по кім- наті поліз у його валізу (тому потрібні були якісь речі для гоління) і побачив секретний військовий пакет. Він побіг до власника валізи, який стояв на варті та спитав, чому цей секретний пакет лежить у нього, а не у генерала, якому був адресований, і сказав, що повинний про це негайно доповіс- ти командиру. Коли солдат, який знайшов пакет, відійшов, той, що стояв на варті, застрелився. Його і привезли до нас та викликали лікаря, щоб врятувати, а потім допитати. Але він помер. Потім німці сказали, що цей пакет солдат пови- нен був комусь передати, але той «хтось» не з'явився, і він залишив його у себе. Що це був за пакет? З якою організа- цією був пов'язаний солдат, так і залишилося таємницею. Уже пізніше я довідалася, що в Костянтинівці була ан- тифашистська молодіжна організація. До сих пір це недо- сліджена сторінка історії. Комуністична влада про це на- вмисно ніколи не згадувала. Колишній директор СШ Мо 2 Донцов, в якій я навчалася, після війни написав книжечку про «захисників-героїв м. Костянтинівки», але в ній нічо- го не сказано про цю організацію, не дивлячись на те, що прізвища деяких місцевих хлопців, які діяли в цьому загоні, були багатьом відомі. Один з них Димарь, якому в пере- стрілці з німцями відірвало руку. Вони залишилися невідо- мими, як і ті інші особи, які організовували цей загін. При зустрічі з Донцовим я запитала, чому в його книзі нічого не сказано про партизанський загін, який діяв під час окупації в м. Костянтинівці. Він коротко відповів, що цей загін не заслуговує на увагу. Мені говорили, що керівники цього загону були немісцеві і пов'язані з організацією ОУН. Після того, як дивізія, у який служив німець, що за- стрелився, передислокувалася з Костянтинівки (німці

пішли на Сталінград), у нас на кухні залишилися деякі їхні речі, у тому числі і кошик з речами цього солдата. Коли я відкрила його, то зверху побачила товстий зошит, який виявився щоденником. Готичним шрифтом у ньому було, у формі звернення до батьків, описано війну. На кожній сторінці засуджувалася війна, ставилася під сумнів її доціль- ність і висловлювалося небажання автора втручатися в жит- тя людей іншої країни, приносити їм страждання та горе. Я встигла перекласти на українську мову лише декілька сторінок цього щоденника, як його побачила мати, зляка- лася, відібрала його у мене та спалила. А я до цього часу жалкую, що не спромоглася сховати цього цікавого доку- мента, який міг би відкрити сторінки чужого життя.

Невдовзі нас виселили з будинку, в якому ми жили, бо він сподобався новому німецькому комендантові. За декілька годин ми перенесли свої нехитрі пожитки до ін- шого, пустого будинку, хазяї якого евакуювалися.

У Костянтинівку вступила нова німецька дивізія. Солда- ти і офіцери почали розміщатися по квартирах. Вони бояли- ся хворих, особливо на туберкульоз, і все запитували: «Ніц кранк?» (немає хворих?). Помітивши це, ми почали казати їм, що у нас суцільний «кранк» і нас залишали у спокої. Але одного разу, побачивши, що до будинку під'хала на ма- шині група німців, ми, як завжди, закрили на гачок хвіртку і через відчинену кватирку сказали, що у нас хворі. Та це не допомогло. Офіцер і його денщик почали вимагати, щоб ми відчинили і нам довелося їх впустити. Зайшли у будинок, роздивилися, і солдат наказав нам переходити до кухні, а у кімнаті житиме німецький офіцер. Довелося виконувати наказ. Німець розташувався, зайнявши ліжко і розклавши свої речі на столі. А потім наказав матері, щоб варила йому каву: «кохен, кохен». Мама, сподіваючись, що німець не зрозуміє, відповіла йому українською, перекрутивши його слова: «сам кохай». Та офіцер все добре зрозумів, страшенно

розлютившись, він схопив хороший стілець, знайшов соки- ру і з великою злістю порубав його на тріски. Потім роз- палив посеред двору вогнище і почав сам собі варити каву. Наступного дня німець приніс хліб, величезну палку копченої ковбаси та поклав все це на стіл. Через деякий час знявся страшенний лемент. Я прибігла і побачила, що він, схопивши за комір мого брата, звинувачує його у крадіжці ковбаси, кричучи: «Ду біст діб» (злодій). Як могла німець- кою мовою, я сказала офіцеру, що ми голодні, але не злодії. Тоді розлючений німець став показувати, що зникла ковба- са, і знову почав погрожувати брату пістолетом. І тут у моїй голові, мов блискавка, промайнула думка, що ковбасу мог- ла вкрасти наша кішка. Я нахилилася під ліжко та рукою почала всюди мацати. Слава Богу! Моя рука намацала жа- люгідні залишки ковбаси. Але речовий доказ був -- шматок недоїденої ковбаси я поклала на стіл перед офіцером. Тоді вся його злість перекинулася на бідолашну кицьку. З піс- толетом у руці німець почав шукати кота. У цей час Сергій з котом за пазухою біг у інший кінець міста, де жили наші приятелі. Він залишив їм кішку, розповів про все і попро- сив, щоб вона пожила у них. І дивна річ -- кішка неначе зрозуміла, що дома на неї чекає смерть -- жила у приятелів увесь час, доки Сергій її не забрав після від'їзду німця. Цей офіцер був нікчемою. Це підтвердив і той випадок, коли він заявив до комендатури, що брат носить німецьку форму. І справді, він був одягнений з ніг до голови у все німецьке, бо іншого не було -- солдатські штани і сороч- ка, френч, на ногах підковані черевики. Все це залишалося після німців, що стояли у нас на квартирі. Після заяви при- йшов до нас додому поліцай. А в цей час у нас був товариш Сергія -- Володя Чорний, одягнений у цивільне. Поліцай запитав у мами, чи це її син, вказуючи на Володю, і вона кивнула на знак ствердження. Сергій же, одягнений у ні- мецьке вбрання, стояв у цей час за дверима. Почувши, що

54 --

у нас «гості», зняв черевики, тихенько вислизнув з хати і втік. Так йому вдалося уникнути німецької кари.

Проте, наш квартирант -- офіцер, що був хворий на манію величі, цілком випадково врятував мене від полі- цая. А було це так. До мене приходила подруга, яка жила метрів за триста від нас. Ми завжди проводжали одна одну додому. Я пішла провести її і біля самого двору подруги невідомо звідки з'явився поліцай. П'яний, брутальний, він схопив нас за руки і потяг у бік комендатури, мотивуючи це комендантським часом. Ми пручалися як могли. Потім Лариса почала просити поліцая зайти до неї в дім, де бать- ко дасть йому випити. Той погодився і зайшов до Лариси. Батько подруги щось дав поліцаєві і він залишив її вдома. А за мене і мови не було -- батько подруги захищав лише свою доньку. Довелося вийти з поліцаєм на вулицю, і той почав знову мене тягти, але вже не до комендатури.

Я страшенно злякалася, бо швидко темнішало. І тут я побачила, що на перехресті доріг німці виставляють свій патруль. Це була надія. Я у весь голос почала кричати німецькою мовою, щоб мені допомогли. Німці відповіли, що вони не мають права залишати пост і сказали, щоб я підійшла до них. Я з останніх сил почала тягти п'яного мужика в бік солдатів. Побачивши, що відбувається, німці підійшли і спитали у чому річ. Я на словах і жестах намага- лася пояснити ситуацію і попросила, щоб солдати провели мене додому. Один з німців погодився піти зі мною і довів до хвіртки нашого будинку, та поліцай все одно не відстав, а зайшов у хату. Тут чекала на мене перелякана мати. Почув- ши галас, офіцер, що квартирував у нашому будинку, від- чинив двері. Я і поліцай зайшли до нього в кімнату. Німець сидів на ліжку у величній, трохи придуркуватій позі, закрив- ши голі ноги ковдрою. Спочатку вислухав мене, а потім почав допитувати поліцая. Записавши його реєстраційний номер, пальцем поманив до себе і наказав дихнути. Той

дихнув, і офіцер ледь не задихнувся від смердючого перега- ру. Потім почав на нього кричати -- яке він, поліцай, мав право заходити до помешкання німецького офіцера, та ще й у п'яному вигляді. Назвав його «рус швайн» і вигнав.

Поліцай вийшов, але мамі кинув: «Все одно вона не вте- че». Ми були перелякані цією погрозою, бо поліцай міг з'явитися у будь-який час. Подумавши, вирішили, що мені треба йти до села Катеринівка, де жили знайомі мами -- учительська родина.

Вранці я вирушила до Катеринівки, яка було на відстані 10-12 кілометрів. Там я залишилася на все літо. Усіх жи- телів села німці реєстрували і кожного ранку виганяли на роботу. Я теж ходила -- у саду збирала фрукти, у полі жала і в'язала уснопи овес. Із саду треба було принести фруктів і до- дому. Сільські жінки радили мені, щоб одягала такий одяг, у який можна було би заховати фрукти, -- цьому мистецтву маскування їх навчила робота у колгоспі. Вийдуть із саду і починають витрушувати груші та яблука звідусіль -- з ру- кавів, з-за пазухи. Дивишся -- і набрала по піввідра кожна. Я красти не вміла. Тому мені всі потроху скинуться, і у мене також десь піввідра виходить. А у суботу я йшла, вірніше летіла на крилах додому, бо дуже непокоїлася чи всі живі, чи не розбомбили будинок? Одного разу я трохи запізню- валася, тому вирішила йти навпростець. А треба було пере- ходити міст через річку Кривий Торець. Пішла і заблукала, потрапивши у хащі височенного очерету. Уже і стемніло, а навкруги лише хащі, а вгорі чорне небо. Я злякалася, бо думала, що вже кінець мені тут настане, та на щастя все- таки вибралася з очерету і побачила перед собою залізнич- ний міст, яким йшли поїзди. Попрямувавши до мосту, Я почула німецьку команду зупинитися. Переді мною мет- рів за десять стояв солдат з автоматом наперевіс. Молодий хлопець-вартовий подивився на мене знизу-вгору і запитав: «Ніхт партизан?» (не партизанка?). Я відповіла «ніхт». Тоді

він підійшов ближче і запитав, що я несу? Я сказала, що фрукти, які заробила у селі та поставила перед ним кошик зі сливами. Спитавши, чи можна взяти і отримавши дозвіл, він набрав у кишені слив. Тоді сказав, що це не пішохідний міст і він міг мене вбити, бо охороняє його. Але дозволив мені пройти по ньому і порадив не попадатися патрулю, бо вже ніч. Добігла я додому без пригод, а коли побачи- ла свій будинок цілим, а родичів живими -- дуже зраділа.

Нас часто бомбили свої ж війська, і бомби зазвичай влучали не у військові німецькі об'єкти, а у будинки го- родян. Спали ми дуже чутко -- тільки десь далеко чути гудіння літаків, ми вже мерщій стрибали з ліжка і з мамою ховалися під нього. Панцирна сітка, як ми вважали, могла би врятувати навіть у разі, якщо дах будинку впаде. А ось тітка Оля і Сергій не хотіли ховатися і іноді глузували з нас.

Під час бомбардування траплялися випадки, які ніяк не можна було пояснити. Одного разу мати, я, брат і ще малень- кий сусідський хлопчик йшли по вулиці. Раптом з'явився радянський літак ПО-2 «кукурудзяник» з червоними зірками на крилах. Було добре видно пілота у великих окулярах. Не встигли ми зрадіти «своєму», як літак пішов на нас в атаку, поливаючи землю з кулемета. На щастя нам усім вдалося добігти до паркана і впасти, щосили приникнувши до землі. Це нас і врятувало. А літак, зробивши «свою справу», набрав висоту та полетів на схід геть від Костянтинівки.

У 1944 році, коли радянські танкові частини глибоко врізалися у розташування німецьких військ, наші тан- кісти з'явилися на околиці Костянтинівки. Німецьке ко- мандування кинуло проти них великі додаткові сили і до Костянтинівки прибуло декілька нових німецьких частин. Щойно, після того, як офіцер, який ледь не вбив брата і кішку, поїхав і ми повернулися на свою житлову площу, як до нас знову поселилися німецькі солдати. Вони прийшли пізно ввечері і зайняли кімнату, загнавши нас чотирьох у

кухню, де було тільки одне ліжко. Пам'ятаю, як німці взя- ли наше корито, м'ясорубку, притягли тушу теляти, об- білували її, і м'ясо перемололи на м'ясорубці. Склали його у корито, задобрили спеціями, посолили і почали їсти си- рий фарш, запиваючи шнапсом. Для нас це було досить незвично! Наївшись і напившись, один із солдатів зайшов до нас у кухню і почав звеличувати свою націю, доводячи, що вони «юбер аллес» (вище за всіх). Мені це набридло і я, як могла (у школі я непогано вивчила німецьку мову), на його філософію відповіла своєю -- ті нації, що поне- волюють інші, з часом самі занепадають, або Й гинуть.

Німець розлютився і почав кричати мені в обличчя: «Партизан! Партизан!», навіть за пістолет хапався, мати й тітка страшенно перелякалися і почали мене лаяти. Це його трохи заспокоїло. А ми, як кошенята, притулившись одне до одного на ліжку, просиділи всю ніч. Вранці німці поїхали геть, залишивши після себе на столі шприци та якісь розбиті ампули. Мабуть, вони були наркоманами.

Але були й інші німці. Сергій познайомився з солда- том, який приходив до нас і вітався: «Рот фронті» Казав, що в нього двоє дітей, і він не хоче війни: «Нікс кріг». Цей німець іноді приносив нам хліб, а колись навіть плитку шоколаду. Сергій відмовлявся брати гостинці, але солдат клав їх на стіл і Йшов.

У Сергія був друг Вовка Білий. Вони з ним крали у німців патрони і ходили до яру за містом стріляти з гвин- тівки, яку знайшли і заховали під купою каміння. Про це я дізналася лише після війни. Цей Вовка був відчай- душним хлопцем. Одного разу Сергій приходить до нього, а той сидить посеред кімнати на стільці у генеральсько- му мундирі з товстою сигарою у зубах, поклавши на стіл ноги, взуті у блискучі шкіряні чоботи. Сергій аж зойкнув: «Де ти взяв? Тебе ж одразу розстріляють!». А Вовка роз- повів, що прибула до міста нова військова частина. Вов-

ку і ще декількох хлопців змусили переносити з машини у будинок речі німецьких офіцерів. Була зима. Надворі вже темнішало. Вовка був одягнутий у довге батьківське пальто і у подерті валянки. Коли переносили чемодани, йому стало цікаво, що там лежить? Відкрив одного з них і побачив генеральській однострій. Він швиденько замінив свій дірявий піджак на генеральський френч. У другому чемодані знайшов чоботи, то й ті поміняв на свої валянки. Під довгим пальтом «обнови» не було видно. Одержавши за працю хлібину, Вовка пішов додому, а на другий день вирядився у форму німецького генерала. Але послухавши Сергія , Вовка зняв форму та закопав її у саду.

Німці часто принижували нас, вважаючи себе вищою расою. Колись я вийшла за ворота будинку, де ми жили, і навіть не встигла розглянутись навкруги, як до мене під- скакав жандарм на білому коні і ні з того ні з сього вдарив нагайкою по обличчю. Я не плакала, але стала істерично сміятися -- мати довго не могла мене заспокоїти.

Великі й тяжкі випробування випали для нас під час відступу німців. Вони почали виганяти людей з північної та західної околиць міста на південно-східну, у бік Ар- темівська. З цього напрямку наступали радянські війська і людей збиралися використати у якості «живого щита». Ми жили недалеко від шосе, що вело на Артемівськ. Повз нас проходили сотні людей з тачками, на яких лежали їхні пожитки і сиділи маленькі діти. Німці гнали цю величезну юрбу вперед, на лінію фронту. Серед цих людей ми рап- том помітили своїх знайомих -- сім'ю Сільченок -- дідуся Федора Івановича, його дружину, невістку і двох діточок. Біля них ішла ще одна наша знайома жінка з дитиною. Ми почали махати їм руками, і ці люди швиденько заскочили до нас у подвір'я і заховалися у кінці саду, що заріс густим вишняком. Німецькі конвоїри не помітили зникнення групи людей. У цей час німці зайняли весь наш будинок,

сі а

а нас усіх, включно з тими, хто був у саду, позаштовху- вали у кладовку, а біля дверей поставили вартового. Ми сиділи, як миші, мовчки, навіть не розмовляючи, і лише дід Федір весь час покашлював. А з коридору чувся стукіт чобіт, важких солдатських чобіт, і голоси, що різко відда- вали команди: «Штрассе Октябрьская -- файер! Штрассе Красная -- файер!» А у відповідь -- «Яволь! Яволь!»

Я зрозуміла, що віддавали накази підпалювати будинки на цих вулицях. Потім до нашої комірчини зайшов ні- мець, перерахував усіх окремо за віком і статтю, а матір забрав, щоб вона готувала німцям їсти. Німці виловили кролів, яких ми тільки-но почали розводити і самі ще не з'їли жодного, бо вони були молоді. Забивши кролів, нім- ці наказали мамі готувати їх, а нас перерахували ще раз і вигнали у сад, де посадили один біля одного на двох лав- ках. Ми турбувалися за Сергія, якому було 14 років. Таких хлопців німці або брали з собою, або розстрілювали, якщо ті чинили опір. Отож тітка Оля зняла з себе хустку й осін- нє пальто, вдягла у це Сергія, який підкотив свої штани 1 став схожий на жінку з великим чоловічим носом. Надворі була ніч, чулися вибухи і стрілянина. Ми сиділи ні живі, ні мертві, коли через дірку у паркані з іншого подвір'я з'явився німець і почав нас перераховувати. Ми з Сергієм сиділи з самого краю -- я, а за мною Сергій. Німець почав перевіряти нас з іншого кінця, світячи кожному в обличчя ліхтариком і рахуючи: «айн фрау, цвай фрау, айн гросфа- тер...». Коли підійшла черга до мене, я так перелякалася за Сергія, що довго не піднімала голови. Німець ніяк не міг роздивитися мого обличчя аж поки не схопив мене за під- боріддя і направив світло прямо в очі: «Медхен». А потім став світити в обличчя брата. Але у нього реакція була зовсім інакша. Він миттю підняв голову і глянув німцю в очі. Той порахував: «Дрей фрау» і побіг. Пройшло небага- то часу і з сусіднього подвір'я почулися голоси німецьких

солдатів, і один з них знову наблизився до нас. Сергій, зрозумівши, що буде ще одна перевірка, шмигонув у за- рослі біля туалету. Німець знову перерахував нас і кинувся у напрямку, куди побіг Сергій, висвітлюючи кущі навколо туалету. У цей час мій брат тихенько, щоб не хруснула гіл- ка, ходив кругом за солдатом, який врешті-решт вилаявся і побіг геть.

Ми сиділи, а в небі над нами почали пролітати сна- ряди, інколи з зудінням: 3-3-3..., залишаючи світловий слід на нічному небі, летіли одинокі кулі. А потім ударили «ка- тюші». І зразу ж там, де влучили снаряди, все починало палати. Скоро навкруги стояв такий густий дим, що ди- хати було просто нічим. Аж ось почало світати, а ми, як прив'язані, сиділи на своїх лавках. Невідомо, де перехову- вався Сергій. Німців в хаті вже не було. Стрілянина рапто- во обірвалася та настала якась болюча тиша, якої не було вже так давно. Ми повставали. Наші знайомі впряглися у свої тачки і рушили додому, турбуючись, чи не згоріли бува їхні оселі. Ми залишилися самі.

Але не всі ще німці залишили Костянтинівку. Вони, відступаючи, палили всі хати. Біля невеличкої хатини, що стояла по сусідству, я раптом побачила двох німецьких сол- датів. Один з них тримав каністру з бензином, а другий роз- бивав шибки у хаті прикладом гвинтівки. Було зрозуміло, що вони готуються підпалити хату. Німці були страшно розлючені та дуже поспішали. Аж ось на порозі з'явилася старенька маленька жінка з іконою у піднятих вгору руках. Завзяття у солдатів миттєво згасло. Вони про щось пороз- мовляли між собою і перейшли до нашого будинку. Вони якраз вибивали скло у вікнах, коли я підійшла до них і спокійно спитала німецькою мовою, навіщо вони це роб- лять -- можна ж просто відчинити вікна і почала це робити сама. Німці вилили на підлогу бензин. Я сказала, що на горищі мені треба взяти мішок з кукурудзою, а потім нехай

підпалюють. Солдатів здивував мій спокій, звернення до них німецькою мовою і головне -- ікона в руках сусідки, тому бажання палити зовсім зникло. Наш будинок вони не підпалили, розраховуючи на те, що вогонь перекинеться на нього через паркан. Воно так і сталося. Підпаливши сусід- ній будинок, у якому нікого не було, німці побігли далі.

Червоні язики вогню від сусіднього будинку лизали паркан, який стояв майже впритул до нашої оселі. Мати, тітка Оля та я почали гасити полум'я. Тягали з колодязя воду та поливали нею паркан. Але не встигали впоратися з вогнем -- він все наближався та наближався до будинку. Тоді зі своєї схованки вибіг Сергій у жіночому пальті і хуст- ці, зі спущеною штаниною, яка виглядала з-під пальта. Було видно, що це не жінка. До того ж хустка спала на плечі і ніх- то не зміг би сказати, що він «фрау». Ми відчайдушно боро- лися з пожежею. Раптом на подвір'я забіг німець, що разом з мамою готував наших кролів. Переляканий, з величезним пістолетом у руці, весь розхристаний і без пілотки. Він підбіг і почав у паніці запитувати, де машина, де ж німецькі сол- дати. Ми відповіли, що вони вже втекли, вказавши на захід. Німець аж закляк на місці, зрозумівши, що його залишили. Аж ось він побачив Сергія у екстравагантному вбранні. Сол- дат закричав: «Партизан, партизан!» і наставив пістолет на брата. Мама, яка стояла поруч, схопила німця за руку, у якій була зброя і, впавши навколішки, почала просити, щоб не вбивав її сина, викрикуючи: «Май зон, май зон». Скористав- шись цим, Сергій кинувся вбік і широченними стрибками, довжині яких міг позаздрити будь-який чемпіон, кинувся до саду і зник у кущах. Німець не став переслідувати брата, вилаявся і вибіг із двору. Вранці, коли у місті вже були наші війська, Сергій бачив труп цього німця, що лежав під парка- ном сусіднього будинку.

Костянтинівку зайняли радянські війська. Ми всі дуже раділи і вибігали на вулицю, щоб побачити ту силу, яка виг-

нала німців з міста. Але замість потужної бронетехніки -- танків, машин, гармат я побачила зовсім іншу картину: на конях, на підводах і навіть на собаках і верблюді їхали наші бійці. Це пересувалася санчастина. Ми запросили до себе військових, двох радянських офіцерів -- жінку і чоловіка, і пригостили їх кролями, яких так і не встигли з'їсти нім- ці. Вони були дуже втомлені та голодні, тому їли МОВЧКИ. Подякувавши, офіцери пішли наздоганяти свою частину.

Повз наш будинок пробігло декілька сусідів з мішками. Ми довідалися, що у коморах «Заготзерна» можна розжи- тися зерном. Я взяла мішок і, схопивши за руку сусідсько- го хлопчика, який часто приходив до нас гратися, пішла подивитися, що там діється. Назустріч люди тягли важкі мішки з зерном і ми пішли скоріше. Несподівано, високо у небі почулося гудіння. Піднявши голову, я побачила два німецькі літаки. Вони перейшли у піке і мені добре було вид- но, як із них, мов цукерки, вилітають бомби. Хтось вигукнув: «Лягай!» Я впала, накривши собою малого. Тільки-но підняла голову, щоб роздивитися навкруги, коли почула владний чоловічий окрик: «Голову!» Я притиснула голову до землі 1 в ту ж мить пролунали страшенні вибухи -- один, другий, третій... Почулися крики поранених. А літаки, зробивши ще одне коло, знову скинули свій смертоносний вантаж. Коли вони нарешті відлетіли, я піднялася і побачила гли- бокі воронки, що утворилися від вибухів бомб. То там, то тут лежали поранені і вбиті люди. Схопивши за руку хлопчика я побігла додому, мене підганяв страх. По дорозі ми ледь не впали у глибоку, аж до води, воронку, яка ут- ворилася від вибуху бомби.

Наш будинок залишився цілим. А у хату сусідів, що жили напроти, влучила одна з бомб, яка вбила не лише хазяїв, а й їхніх знайомих, які заховалися в льох. Малень- кий сусідський хлопчина так налякався, що ніяк не хотів розлучатися зі мною і не йшов до своєї мами.

3 перших днів звільнення від німців мати і тітка Оля пішли до місцевих шкіл налагоджувати освітянську робо- ту. Мене теж влаштували секретаркою. Я не любила цю роботу бо вона була нецікавою. Єдине, що запам'яталося з періоду моєї двохмісячної роботи, так це те, що на мій білет грошово-речової лотереї, який я придбала у школі, через два роки випав виграш -- чотири метри чудового англійського бостону темно-синього кольору, з якого мені пошили пальто та жакет. Я мріяла про вищу освіту і тому після остаточного звільнення Донеччини від окупантів пої- хала до Сталіно влаштуватися у вуз.

Бр аа

Частина ІІІ Повоєнні роки

1. Навчання в інституті (Тернистим шляхом науки)

Восени 1943 року Костянтинівку було звільнено від окупантів. Ще не ходили пасажирські поїзди, тому до об- ласного центру -- міста Сталіно (зараз Донецьк) я виріши- ла дістатися будь-яким транспортом. Мета -- навчатися у вузі. На станції попросила машиніста товарного потягу, що їхав у тому напрямі, взяти мене у паровоз. Він попере- див, щоб ні до чого не торкалася, бо буду вся у сажі. Так я доїхала до м. Сталіно, яке лежало в руїнах.

Розпитавши у перехожих, як пройти до медичного інсти- туту, я врешті-решт потрапила до приймальної комісії. Не те, щоби мені дуже хотілося бути лікарем, але мати наполягала саме на цій професії, та й фельдшерська школа за плечима. Ось я і опинилася на порозі вибору своєї подальшої долі, свого шляху у дорослому житті. Та й бути лікарем -- дале- ко не найгірший варіант.

Біля напівзруйнованих корпусів медичного інститу- ту, як комахи в мурашнику, працювали хлопці та дівча- та. Вони вибирали з руїн та складали купами цілу цеглу. Я дізналася, що вони вже студенти. Але в інституті житла ніякого немає, а стипендія -- 270 карбованців. Ці новини мене просто вибили з колії. То де жі якя житиму без житла і на такі гроші? Адже ще і за квартиру доведеться платити. Я розвернулася та попрямувала до індустріального інсти- туту. Тут забезпечували житлом у бараках та й стипендія була дещо вищою -- 350 карбованців. А оскільки моєю давньою таємною мрією було стати геологом, то я з радіс- тю здала документи на гірничо-геологічний факультет.

-б5--

Занять у нас спочатку не було. Як і медики, ми всі зай- малися відбудовою учбового корпусу. А трохи згодом -- три дні працювали, а два -- вчилися, не маючи жодних вихід- них. Через декілька місяців таких занять нас сповістили, що приїхала мандатна комісія, яка перевірятиме кожного особисто -- чи гідний він, чи то вона бути студентом ра- дянського вузу.

Перед тим, як іти на мандатну комісію, я гарно випрасува- ла свою єдину сукню і натерла вовняною ганчіркою старень- кі туфельки. Коли дійшла черга до мене, я відчинила двері директорського кабінету та побачила, що там повно людей. За письмовим столом сидів директор інституту, біля нього -- ще декілька людей з ректорату, а далі на стільцях і просто на столах сиділи молоді люди у військовій формі та цивільному одязі. Серед них мені запали в очі «діви» у військовому, з цигарками в зубах, що сиділи просто на столі з закинутими одна за одну ногами. Це була мандатна комісія. Хтось з при- сутніх почав читати мою автобіографію, але не всі розумі- ли, бо я написала її українською мовою. Тоді сам директор взявся читати і перекладати російською. Усі слухали і якось з цікавістю поглядали на мене. Та ось, коли дійшли до фрази «Батька репресовано у 1937 році», обличчя більшості з членів комісії витяглися, а у очах з'явилася злість і зневага. І почали задавати мені питання. Найбільше -- «діви» з цигарками.

- Значит, ваш отец бьл врагом народа?

- Ні, його заарештували вороги народу, -- відповіла я.

- Почему вь не звакуировались, а остались на окку- пированной территории?

- Евакуаційного листа мати одержала за десять днів до приходу німців. Ми сіли в потяг, щоб виїхати за при- значенням, але ешелон розбомбили німці і через декілька днів ми пішки повернулися додому, -- розповіла я.

- Что вь сделали для Родинь? Почему не убили ни одного немца?

Я відповіла, що на дурні питання не відповідаю. Мені дозволили йти, але я відчувала, що студенткою навряд чи

буду. Так воно і вийшло. На другий день у списках виклю- чених з інституту було і моє прізвище. Прочитавши вер- дикт мандатної комісії, я повернулася до гуртожитку, лягла на ліжко і два дні пролежала, ні з ким не розмовляючи, не піднімаючись: лежала, дивлячись у стелю і думала, думала, думала... На третій день пішла в інститут на прийом до директора. Добре, що саме цей день виявився прийомним.

Зайшовши до кабінету, я сказала директору лише одну фразу: «Моя провина лише в тому, що я дочка репресова- ного». Більше говорити в мене не було сил, та і бажання та- кож. Директор, мабуть, і сам це добре розумів. Він порадив мені поїхати додому 1 взяти довідки про те, чим займалася наша сім'я під час окупації, як і зчого ми жили. Я приїхала додому. Нічого не сказавши мамі й тітці, щоб не турбувати їх, зібрала довідки в уповноваженого по вулиці, а також у міськраді та відвезла їх до інституту. Через декілька днів мене поновили в інституті. Дякуючи людяності директора (його прізвище було Друп), я змогла продовжити навчання.

Напівстудентське життя продовжувалося -- ми відбу- довували інститутські корпуси. Відбудовували та вчилися. Вчилися в перервах між будівництвом. Заняття проходили лише у тих аудиторіях, де була стеля. Але й такі приміщен- ня були не тривкі. Якось під час лекції з математики, яку для цілого потоку читав старенький професор у чудовій лисячій шубі, стеля обвалилася і ледь не вбила його.

Приміщення не опалювалися, і ми сиділи вдягнені. Че- рез те, що мерзли руки, писати конспекти було просто неможливо. А весною, коли нарешті розтанув сніг, на пер- шому поверсі учбового корпусу утворилися цілі «озера», які треба було долати, щоб попасти до аудиторії. Інколи через ці «озера» дівчат доводилося переносити хлопцям, взутим у чоботи.

Вдома, у бараці, умов для виконання домашніх завдань не було. Головне -- не було світла. Тому, щоб не отримати «хвостів», доводилося виконувати креслення запалюючи каганець -- примітивну олійну лампадку. Якось закінчила

я вночі креслення, а вранці з мене почали сміятися всі дівчата. Я не розуміла у чому річ. Тоді вони принесли мені люстерко, і я побачила у ньому своє обличчя -- у чорній сажі і з вусами під носом. Таким же був і лист ватману, над яким я просиділа всю ніч.

В кімнаті нас жило шестеро: я 1 Катя -- з геологічного факультету, двоє дівчат -- з машинобудівного і ще двоє -- з хіміко-технологічного. П'ятеро з нас були звичайними студентами -- ми спілкувалися між собою, варили мама- лигу, збирали дрова для пічки, топили її, прибирали кім- нату, а шоста була відлюдьком. Ми навіть не знали її ім'я. Це була дівчина висока на зріст, кремезна з одутлуватим обличчям. Кожної неділі вона їздила додому в село, де батько її був головою колгоспу і привозила два величезні кошики різної їжі. При нас вона не наважувалася їсти, але вночі, коли ми засинали, кошик висовувався з-під ліжка, 1 на всю кімнату розповсюджувався чудовий аромат домаш- ньої ковбаси, домашнього печива, і чулося чавкання-жу- вання. Від цього аромату ми всі прокидалися, але лежали тихо, лише вдихаючи чудовий запах і вловлюючи звідки чується чавкання. А вранці, коли не було хазяйки цього кошика, ми запитували одна в одної: «Ти чула, як вона жувала ковбасу?» Але невдовзі у кімнаті сталася пропажа. Одній з дівчат батько з армії вислав гроші -- значну суму, щоб та купила чоботи. Дівчина сховала гроші під матрац і одного разу виявилося, що грошей немає, їх хтось украв. Дівчина плакала і їй порадили заявити в міліцію. Слідчий викликав усіх нас по одній на допит і викрив злодія. Зло- дієм виявилася ота кремезна дівчина. Вона зізналася, що вкрала гроші й заховала їх під каміння розваленого будин- ку. Після цього приїхав її батько, забрав дочку і в інституті вона більше не з'являлася.

Так ми прожили зиму, почалися екзамени. Знань у нас не було, бо ми займалися будівництвом і боролися «за виживання». Але це не бралося до уваги і позитивну оцінку на екзаменах можна було одержати, лише знаючи

в якійсь мірі предмет. Хлопці з інших факультетів (шах- тобудівний, машинобудівний) ухитрялися перездавати іс- пит по два, три і навіть по п'ять разів, як казали, «брати ізмором». Але деякі викладачі були принципові. Так один професор, який читав теормеханіку, ніяк не хотів стави- ти трійки незнайкам, і у хлопців були «хвости», через які вони не одержували стипендії. То вони вирішили наляка- ти професора. Ввечері, зустрівши його на вулиці, накрили його пальтом і почали вимагати поставити їм трійки, але професор відповів: «Умру, але не здамся». Про цей випа- док потім розповідали самі студенти. Все-таки їм довелось вивчити теормеханіку.

Я пам'ятаю, як і наша група здавала першу сесію. Так з аналітичної геометрії півгрупи одержали двійки. Я за списком повинна була здавати у другу зміну, після обіду. Злякавшись, що й я не здам, увійшла до аудиторії майже останньою. Коли витягла білет зрозуміла, що на всі пи- тання відповім. Доцент, який приймав екзамен, побачив- ши, що я щось пишу підійшов і подивився написане, а потім, знявши окуляри, ще раз з цікавістю подивився на мене. Я гарно відповіла на всі питання, бо мене врятували знання з геометрії, які я отримала в десятирічці.

А ось перед другою сесією я захворіла малярією. Це страшна, виснажлива хвороба: як тільки наступає десята година ранку, тебе починає морозити (не дивлячись на те, що це літо і на дворі жарко), тіпати, ломити, та так силь- но, що навіть можна знепритомніти. Просиш, щоб тебе вкрили ватною ковдрою, зверху пальтом і всім, що тільки є. Піднімається висока температура, а потім ти вкриваєш- ся потом і ковдру, якою ти тобі була вкрита, доводиться викручувати та сушити на сонці.

Одного разу я не пішла на лекції -- залишилася вдо- ма, бо почався напад. Лежу в ліжку і відчуваю, що треба когось покликати на допомогу, бо мені дуже погано. Хочу крикнути, але не можу, хочу підняти руку і постукати в стінку сусідньої кімнати, але рука не слухається -- немає

біло

сили її підняти. Потім, мабуть, я знепритомніла, бо мені здалося, що я з легкістю, не відчуваючи свого тіла, підня- лася з ліжка, але нічого не бачу. Почала шукати двері у ко- ридор, мацаючи стіни руками, але ніде дверей не знайш- ла і, обійшовши кімнату, повернулася до свого ліжка, та погрузилася в темряву. Ввечері я прокинулася і побачила над своєю головою стурбовані обличчя дівчат. Вони по- чали розповідати, що, відкривши двері, побачили мене в ліжку блідою, з синіми губами, бездиханну, як їм здалося, мертвою. Визвали швидку допомогу. Лікарі робили якісь уколи, але я нічого не пам'ятала. Все минулося, я залиши- лася живою, але кожного ранку напад повторювався зно- ву. У санчастині мені видали таблетки хініну. Стало трохи легше, але хвороба не відступала. Це вже було нестерпно, тому, одержавши маленькі жовтенькі таблетки на декілька днів, я випила їх за один раз, вирішивши або одужати, або померти. Випила, а через деякий час почалося блювання. Виблювала великий клубок якогось зеленого жабуриння і мені покращало. Щоправда приступи продовжувалися, але набагато слабші. Мучила малярія мене ще десь півтора роки.

Поки ми жили у бараках, у нас було тепло. Ми самі себе забезпечували паливом, збираючи деревину на зруйнова- них будівлях і топлячи нею пічки. Щоправда у бараках було дуже багато пацюків. Вони не лякалися нас і хазяйнували у кімнатах. Одного разу ми з моєю вірною супутницею сту- дентських років -- Катериною Антоновою -- залишилися у кімнаті вдвох. Тихенько сиділи на ліжках і готувалися до колоквіуму з математики. Коли звідкілясь вибіг величезний пацюк з хвостом завтовшки у палець, і стрибнув на припі- чок. Там стояв солдатський казанок з мамалигою -- куку- рудзяною кашею. Пацюк піднявся на задні лапи, а передні- ми почав відкривати кришку, нахабно поглядаючи на нас.

Та скоро нас виселили з бараків -- вони комусь знадо- билися, а ми переселилися до зруйнованої триповерхової будівлі -- колишнього гуртожитку, від якого залишився лише вестибюль з колонами. На нижньому поверсі роз-

містилися студентки молодших курсів, а «привелейовані» старшокурсниці на бельетажі. Усього розмістилося у цій будівлі майже 80 студенток. Ми з Катею зайняли місце внизу, тому іноді нам на голову падала кришка від каст- рулі, книжка або щось із жіночих аксесуарів. Спали ми не роздягаючись, бо у приміщенні і взимку не топили, Ляга- ли на одне ліжко, вкривалися однією ковдрою, а зверху ще й матрацем з другого ліжка і своїми пальтами.

Не дивлячись на відсутність будь-яких умов для нор- мального життя, ми дуже ретельно дотримувалися особис- тої гігієни. Кожної неділі ходили до міської або заводської лазні, простоюючи там по півдня у черзі. Вистоявши чергу, одержували алюмінієві тазики («шайки»), талон у роздя- гальню і потім ішли до банної кімнати, де життя вирувало, як у вулику. Шум, галас, все вкрито густою парою, у якій переміщюються туди-сюди жіночі тіла: хто обливається з тазика, хто нишком від банщиці пере свою білизну, хто париться у парній. Траплялися і досить кумедні випадки: відчиняються двері і до жіночої лазні заходить мужчина з якимось інструментом у руці. Його зустрів загальний жі- ночий зойк: «ОЙ!!!» і жінки присіли, закриваючись тази- ками. На порозі з'явилася кремезна постать банщиці, яка «чавунним», як із труби, голосом гаркнула: «Чево кричите, дурьїт? Зто же свой человек -- банщик!» Ми тоді були дуже сором'язливими. Зараз же, мабуть, поява чоловіка у жі- ночій лазні такої реакції не викликала би.

До учбового корпусу інституту ми ходили пішки. По до- розі з заздрістю заглядали у чисто вимиті вікна з біленьки- ми занавісками, звідки віяло теплом і затишком. Живуть же люди! Розглядаючи одного разу вікна городян і загли- бившись у свої мрії, я несподівано почула своє прізвище. Обернулася -- мене наздоганяв чоловік у гарному пальті і шапці. Я зразу ж впізнала його. Це був колишній директор школи, у якій моя тітка Ольга Степанівна була завучем. Але це не перешкоджало товаришу Фесенко шпигувати за нею. Моїй матері ця людина колись, немовби між ін-

шим, заявила, що, здається, Ольга Степанівна була колись у «Просвіті». Тоді це було страшним звинуваченням, бо за колишнє членство (у двадцяті роки) у товаристві «Просві- та» звільняли з роботи, а нерідко заарештовували за зви- нуваченням у «буржуазному націоналізмі». Так, тітка Оля була у «Просвіті», а її перший чоловік воював у армії УНР. Але цей Фесенко і не здогадувався, що моя мама теж була «просвітянкою». На громадських засадах вона працювала у просвітянській бібліотеці, де і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, моїм батьком.

Фесенко розпитав мене, де я навчаюся, і сказав, щоби я прийшла до нього на роботу в Облвиконком, де він дасть мені одноразові картки на хліб, які можна отоварювати лише у спеціальному магазині. Я знайшла його. Фесенко займав невеликий робочий кабінет, мабуть, був чиновни- ком невисокого рангу. Та обіцяні хлібні картки я одер- жала. Для нас з Катею це була щаслива знахідка. Ми на тиждень мали змогу одержувати по цілій хлібині, а то і по дві! Це десь місяця два було доброю підтримкою для нас.

Взагалі, у нас був такий розпорядок дня: вранці о сьо- мій годині ми бігли до їдальні та купували на одну картку 500 грамів так званого «хліба» -- печива з проса, яке роз- валювалося на шматочки у руках, дві порції «розсольни- ку», у якому плавали маленькі шматочки солоних огірків і декілька крупинок перловки. Це був сніданок. Після лек- цій за другою карткою одержували ще 500 грамів такого ж «хліба», такий же «розсольник» і ще за «гарячими» талона- ми (додатковими) -- по порції перлової каші («шрапнелі»), у яку для смаку додавали одну ложечку якогось жиру. Цей жир був таким гидким на смак, що кашу не можна було їсти 1 я завжди просила, щоб мені його не клали. Інколи староста нашої групи, Сашко Пісковий, давав нам додат- кові «гарячі» талони, які залишалися у нього, коли хтось із студентів їхав на декілька днів додому. Тоді ми з Катею з'їдали по дві «шрапнелі» в одній їдальні, а потім, щоб не було соромно, бігли до іншої, і там їли ще дві порції.

Особливо смачною нам здавалася каша, коли замість жиру у неї добавляли ложечку цукру.

Такого студентського життя не витримали троє моїх знайомих дівчат з Костянтинівки, у тому числі й Лариса, з якою я товаришувала під час окупації. Усі вони покинули інститути ще на першому курсі.

Не набагато краще за нас жили й викладачі. Деякі з них харчувалися у студентській їдальні. Не можна було без болю в душі дивитися, як доцент математики Кифелі -- літня, самотня людина витягає з портфеля півлітрову баночку і кладе у неї декілька шматочків солоних огірків із роз- сольника, додає туди ж декілька ложок перлової каші |, накривши кришечкою, ставить банку в портфель -- це до- дому на вечерю. Голодували студенти, голодували і викла- дачі. Були випадки, коли викладачі непритомніли від го- лоду під час лекцій.

Зараз я згадую своє студентське життя і думаю, як важ- ко нам було отримати вищу освіту. І коли мені докоряли, що «советская власть вам дала вьішее образовани»» я від- повідала, що мені ніхто нічого не давав, я своєю працею і витримкою здобула освіту.

Невдовзі в інституті почали поновлювати комсомоль- ську організацію -- всім обов'язково потрібно було пе- ререєструвати комсомольські квитки. Так як мій квиток загубився під час війни, то мене послали відновлювати його до Костянтинівки. Прийшла я на засідання міського комітету комсомолу й у закуреній кімнаті побачила своїх знайомих хлопців, з якими інколи спілкувалася під час окупації, а також Валентину Богунову, з якою вчилися ще у семирічці. У неї, як і у мене, батька репресували у 1937 році, а мати вийшла заміж за чекіста, і вони переселилися до великої трикімнатної квартири. Валентина якось май- же силоміць затягла мене до себе додому. Мені, пам'ятаю, було дуже неприємно у них. Худенька, маленька на зріст мати перетворилася на мовчазну рабиню, яка беззасте- режно прислужувала своєму чоловікові-здорованю. Цей

офіцер МГБ був просто свинею, бо у моїй присутності примушував дружину мити йому ноги. Їсти мати подавала чоловікові й дочці, а сама у цей час стояла, як лакей, біля столу, чекаючи, доки вони поїдять. Мені стало так гидко, що я швиденько попрощалася і пішла геть. Але через де- який час Валентина спробувала відновити наші стосунки. Розчулившись, розповідала, що відмовилася від рідного батька -- ворога народу і взяла дівоче прізвище матері. Та мені через це зізнання вона стала ще огиднішою. У стар- ших класах наші погляди на життя настільки розійшли- ся, що ми не підтримували жодних стосунків. У дев'ятому класі Валентини якось цілих три місяці не було у школі. Ходили чутки, що вона завагітніла від вітчима, і той після аборту відправив її відпочивати до Артеку.

Коли почали розбирати мою справу у міськомі комсо- молу, Валентина першою задала мені питання про обста- вини зникнення комсомольського квитка, про місцезна- ходження мого батька (хоч чудово знала, де він), а потім спровокувала запитання -- чи пам'ятаю я про те, що вис- ловлювала обурення урядом за арешт батька? І не чекаючи відповідей, патетично заявила: «Комсомольський квиток ти повинна була носити біля свого серця, а не залишати його дома, щоб його там розбомбили!» А потім запропону- вала у комсомолі мене не відновлювати. По всьому видно було, що вона одна з керівників міському комсомолу і з нею рахуються.

Від такого повороту подій я не могла отямитися і стоя- ла, як побита. До мене підходили знайомі хлопці і зніякові- ло заспокоювали, що наступного разу мене обов'язково «відновлять». Але ж не комсомол мене цікавив. Цікавило інше -- чи залишать у інституті без членства у комсомолі? Та вже більше я не приїжджала відновлюватися. Якимось чином я немовби випала з поля зору партійно-комсомоль- ських органів, і в інституті мене не чіпали. Навіть дали змогу закінчити його без комсомольського квитка, бо політична пильність властей на деякий час притупилася.

--74-

А влітку нас послали у колгосп допомогти селянам. Сту- денти сапали картоплю, якої з-за бур'яну не було видно зовсім. Розмістили жити нас у недобудованому корівнику з маленькими, під самою стелею, віконечками без скла. Спа- ли всі покотом на підлозі, встеленій солом'яними матами. Одного разу, коли через дощ ми залишилися «дома», став- ся жахливий випадок. Слухаючи легке шурхотіння потоків води, що стікали по даху і стінам нашого приміщення, хоті- лося спати. Ці приглушені звуки час від часу розривалися вибухами грому, і тоді, навіть через віконця-щілини, угорі було видно стріли блискавок. Ми всі лежали -- хто мир- но спав, хто тихенько розмовляв, а біля мене сиділа дів- чина-студентка і розчісувала алюмінієвим гребінцем свою розкішну темно-русяву косу. Вмить у одне з вікон залетіла вогняна куля і вдарилася у алюмінієву гребінку у руках дів- чини. Все запалало. Не встигши отямитися ми вибігли, за- лишивши свої речі, одежу і взуття. Полум'я вмить охопило увесь корівник, а гарячі язики вже вилазили з маленьких віконечок. Прибігли хлопці-студенти і викладачі із сусід- нього корівника, ринулися в гаряче полум'я і витягли із нього двох дівчат, вражених блискавкою. Дівчата були бліді, мов крейда, і бездиханні. Намагаючись їх оживити, довго робили штучне дихання, але нічого не допомагало, а більш радикальніших методів примінити не могли, бо ні лікаря, ні телефону, щоб викликати швидку допомогу, в селі не було.

Наступного літа корівник, що згорів, відбудовували наші хлопці-студенти з шахтобудівельного факультету. Треба було зварити електрозваркою залізний каркас для даху. Восьмеро хлопців держали його на руках, в одного із них резинові рукавиці були діряві і його вдарило током. Він упав, останні не змогли втримати рівновагу і залізний каркас, що знаходився під струмом, упав на них. Лише двоє хлопців встигли відскочити, а шестеро -- загинули. Одночасно в інституті хоронили шістьох і довга траурна процесія тягнулася через все місто до кладовища. Гроби несли на руках студенти. Так колгоспний корівник забрав

життя вісьмох студентів індустріального інституту. На міс- ці корівника в селі більше нічого не будували, бо селяни вважали, що то «прокляте місце».

Голодні, холодні, але сповнені енергією, ми бігали на лекції, слухали професорів і доцентів, щось вчили, щось записували. Але ні підручників, ні зошитів у нас не було. Для конспектування на перших курсах ми використову- вали книжки з художньої або політичної літератури, на яких писали між рядками. Лише через два роки, коли ми були студентами вже третього курсу, в продажу з'явилися зошити. Але підручники придбати було складно до самого закінчення інституту.

Дуже поважали ми своїх вчителів, і багато хто з них залишився у пам'яті назавжди. Пам'ятаю яскраву постать професора П'янкова -- високого, стрункого, красивого. Ми любили слухати його чудовий баритон, яким профе- сор розповідав нам про таємниці свого предмету. Інколи, щоб краще запам'яталося якесь хімічне явище, він робив відступні або образні порівняння. Наприклад, коли йшло- ся про «активні молекули», він порівнював їх з людьми. «Активні молекули» в своєму безперервному русі зустріча- ються з безліччю інших молекул, зустрічаються і відштов- хуються, і лише серед цієї безлічі молекул знаходять свою єдину половину, з якою утворюють міцний, нерозривний зв'язок. Але згодом професора було позбавлено звання і звільнено з роботи за те, що під час окупації він, щоб уря- тувати свою сім'ю від голоду, робив сірники і продавав їх. Потім були чутки, що він викладає хімію в ПТУ.

На геологічній кафедрі було багато викладачів, серед яких кандидати й доктори наук. Добре викладали курс оса- дових (Новікова Н. .), кристалічних (Нікольска Т.В.) порід, курс корисних копалин (Пономарьова Н.І.), розвідки ко- рисних копалин (Нікольський І.Л.), геофізики (Серик).

Цікавими були лекції з історичної геології, які читала нам професор Нейман- Перм'якова. Перше моє знайомство з нею пов'язане з досить кумедною ситуацією. Одного зимо-

вого вихідного дня я завітала до вестибюля учбового корпусу, де мала намір передивитися листи від родичів та знайомих. У цей момент там з'явилася літня, охайно вдягнена жінка, статечні манери якої -- від ходи до жестів -- указували на тп високий соціальний ранг. Вона підійшла до швейцара і відрекомендувалася професором Нейман- Перм'яковою, яка щойно приїхала до міста Сталіно, а потім запитала, чи не залишали ключа від її квартири. Швейцар замету- шився: «Як же, як же -- залишали. Ось Вам ключ. Там і дровець приготували, щоб Ви затопили пічку». Профе- сорка хвилину помовчала, а потім промовила: «Ви знаєте, я не вмію топити пічку. І ніколи цим не займалася. Але через декілька днів приїде мій чоловік -- так його дружина це робить гарно». У швейцара від такої заяви аж волосся на голові піднялося, а я довго не могла второпати у чому ж річ. Але все швидко з'ясувалося. Через декілька днів приїхав доцент Перм'яков зі своєю сім'єю -- молодою жінкою-лікарем і трьома дітьми. Професор Нейман була набагато старшою за колишнього чоловіка -- він був сту- дентом, а вона вже викладала, коли у них народився син. Так і жили довгий час. А коли жінка постарішала, то дала згоду на шлюб свого молодого чоловіка з іншою. Більше того -- сама сприяла їхньому шлюбу. І вони ніколи не розлучалися. Маючи високе положення, професорка за- вжди опікувалася новою сім'єю чоловіка.

Наступного року ми нарешті відбудували учбовий кор- пус і лекції проходили хоч у холодних, але нормальних аудиторіях. З'явилися кабінети мінералогії, палеонтології. Поступово з'являвся посібний матеріал. Я непогано малю- вала, тому, на прохання викладача палеонтології, виготови- ла на багатьох листах ватману різні зображення молюсків, які характеризували вік певних геологічних епох. Мої ма- люнки, які висіли на стінах палеонтологічного кабінету, дуже сподобалися академіку-палеонтологу Чернишову, який приїхав із Москви перевірити викладання палеонто- логії в нашому вузі. Академік побажав зустрітися з автором

малюнків і виразив своє захоплення ними: «Ви, очевидно, багато читали, бо Вам вдалося молюсків зобразити точно такими, якими вони були за життя». Запропонував мені навчатися в аспірантурі Московського університету. Знав би він, що палеонтологією я не захоплювалася, для мене вона здавалася мертвою наукою, а цих молюсків я просто перемалювала із підручника палеонтології. Від пропозиції навчатися в аспірантурі я відмовилася, а за малюнки мені добре заплатили: за кожний лист ватману я одержала май- же підвищену місячну стипендію. Тепер я могла купити на базарі чобітки на високих підборах і нарешті зняти з ніг німецькі чоботи з підковами -- вони були завеликі, спада- ли з ніг, а коли я йшла по цементній підлозі коридору ін- ституту, на гулкій цокіт моїх підківок оглядалися присутні і від сорому я не знала куди подітися.

Проблему із взуттям було вирішено, а ось пальто з лат- ками на ліктях замінити було нічим. Та на моє щастя у цей же рік за облігацією грошово-речової лотереї я виг- рала чотири метри чудового темно-синього англійського бостону, з якого вийшло і пальто, і жакет. Тепер я мала більш-менш пристойний вигляд і вже не відчувала себе так принизливо.

Серед студентів було немало дітей репресованих. Одні з них у автобіографії писали про це, інші -- приховували. Моя подруга Катерина Антонова про своїх репресованих батька і двох братів нічого не написала. Це виявили, і вона назавжди була позбавлена можливості користування сек- ретними матеріалами, навіть після «хрущовської відлиги». Де дуже впливало і на кар'єру і на психіку людини. Якось Марія Іващенко, студентка з нашої групи, у якої батько теж був репресованим, як таємницю сказала мені адресу, за якою нібито можна дізнатися про долю батька. Вона була дуже короткою: «Москва. ГУЛАГ». Я написала туди запит. Пройшло дуже багато часу, а відповіді не було. Я вже й забула про лист, та ось одного дня до гуртожитку прийшов міліціонер, знайшов мене і наказав їхати з ним, бо прийш-

ла відповідь про батька. Їхала у трамваї й просто німіла від думки про можливе повідомлення про смерть батька. У МДЬБ слідчий сказав, що відповідь на руки не дають і він має прочитати її мені сам. Але врешті-решт, подумавши, дав прочитати відповідь з ГУЛАГУ. Вона закарбувалася у моїй пам'яті. Там зазначалося, що: «Гражданин Суярко Василий Степанович, 1899 г.р., украйнец, уроженец с. Вертиевка Нежинского р-на Черниговской области УССР, до ареста работавший зам. главного механика завода «Автостекло-25» бьл арестован 8.09.37 г. и в декабре 1938 г. по указу МО ... осужден на десять лет и сослан в «дальние лагеря» без пра- ва переписки». Я була настільки наївною, що повірила у те, що батько живий і десь відбуває ув'язнення. Та й мати вірила, що він повернеться. Бувало й таке: приїжджаю і Сталіно додому, а мені ввижається, що мене зустрічає мати і з радісною посмішкою сповіщає: «Батько повернувся». Цікавими, мабуть, для сучасних студентів будуть і деякі студентські спогади тих років. Після другого курсу ми мали їхати на виробничу практику. Були різні місця -- здебільшо- го на Донбасі. Одне місце було на Кавказ. Та я наполегливо просила декана Шоря Леонідовича Нікольського відправити туди нас удвох з моєю подругою Катериною. Я говорила, що ще з дитинства мріяла потрапити на Кавказ і це «зла- мало» Його. Декан подивився на мене з усмішкою і сказав: «Воно (дитинство) ще у вас не пройшло», і виписав два відрядження до Єсентуківського геологічного управління. Шов 1946-й -- дуже голодний рік. Удома в нас їсти бу- ло нічого, хоч мати й тітка Оля вже працювали. З усієї До- неччини люди їздили за кількою до Маріуполя. Мій брат, який не раз там був, розповідав, що вагони робітничих поїздів були прямо просякнуті запахом риби. У Маріуполі кільку купували за низькою ціною, а у Костянтинівці про- давали на базарі за дорожчу. А на виручені гроші купу- вали пшеницю, картоплю, кукурудзу, з яких варили супи й каші. У матері опухли від голоду ноги, хоч за картками наша сім'я одержувала хліб -- по 500 грамів на працюючо-

ДЕН, ЛИ

го 1200 грамів на непрацюючого в день. Бувало, приїду до- дому з інституту, сідаємо за стіл, мати поріже тоненькими скибками хліб 1 ми його їмо, як найсмачніші ласощі, а ос- танній шматочок підсовуємо один одному, то так він час- то і залишається нез'їденим до наступного разу. Ось така була ситуація. І саме у такий рік ми з Катериною поїхали до Єсентуків. Квитки на потяг дістати було неможливо. Врешті-решт у Костянтинівці через знайомого начальника залізничного вокзалу ми дістали квитки. Їхати треба було через станцію Микитівка, де треба було квитки компосту- вати. Але це виявилося майже неможливим. Просиділи на вокзалі ми два дні і дві ночі і нічого не могли вдіяти -- ве- личезна черга ніяк не зменшувалася. Візити до начальника вокзалу не дали жодного результату. Нарешті розлючені громадяни, які як і ми їхали у службових справах, домог- лися окремої черги. Нас усіх, хто мав на руках документи про відрядження, поставили до окремої черги і вже через добу ми з Катею мали квитки до Єсентуків на руках. Зне- силені через безсонні ночі, виснажливе стояння у черзі й голод -- у нас давно вже закінчився хліб -- ми поснули на пероні, очікуючи поїзд на Кавказ. Коли прокинулися то, о, Боже, побачили що у Каті з ніг зняли туфлі. Довелося моїй подрузі взувати мої домашні капці, які були до того ж на розмір більше. Нарешті ми все ж таки сіли у вагон і рушили на південь.

В Єсентуках нас дуже привітно зустрів головний геолог геологічного управління. Він запропонував їхати до геоло- гічної партії, яка займалася пошуками нафтогазоносних структур. Чекаючи на машину, що мала довезти нас до розташування геологічної партії, ми влаштувалися у готе- лі -- дуже дешевому і майже порожньому. У вестибюлі було велике люстро, у яке було страшно глянути, бо на нас звідти дивилися два дистрофіка жіночої статі. Розміс- тившись у номері, вирішили піти до парку погуляти, бо їсти було нічого, а голод змушував не сидіти на місці. Вхід був безкоштовний, а із бюветів можна було пити природну

мінеральну воду -- скільки завгодно, аби живіт не луснув від газу, яким була насичена мінеральна вода. Ми насо- лоджувалися приємною на смак водою досхочу і це якось вгамовувало відчуття голоду.

Через два дні геологи довезли нас машиною до якогось перехрестя, висадили і сказали, що до станиці Темноліссь- кої, де знаходиться геологічна партія, до якої нас направили, вже недалеко. На підводі, яку їхала у тому ж напрямку, ми дісталися до місця призначення. Зайшли до контори і пода- ли начальнику партії свої листи відрядження. Той подивився на них і, навіть не взявши у руки, зверхньо зауважив, що сту- денти йому не потрібні. Ми обурилися -- адже у Єсентуках нас направили саме сюди. Тоді він запропонував одній з нас залишитися, а одній їхати назад. Ми категорично заперечили можливість такого варіанту і, поставивши свої валізи на під- логу, вмостилися на них, заявивши, що нікуди не поїдемо. Ми були у розпачі і наша заява звучала дуже ультимативно.

Врешті-решт начальник здався. Викликав завгоспа і роз- порядився знайти нам квартиру, а на місцевому молокоза- воді взяти для нас сироватки, яка, зрозуміло, була калорій- ніше за мінеральну воду. Завгосп проявив винахідливість і, щоб не бігати на молокозавод, вирішив проблему «од- ним махом» -- помістивши нас на квартиру до хазяйки, у якої була корова. Молоком ми були забезпечені, а ось хліба не було. Його видавали за картками аж у Ставрополі, і завгосп їздив за ним один раз на тиждень. Цей дядько з великими козацькими вусами добре ставився до нас. На- ступного тижня під час подорожі за хлібом він взяв і мене до Ставрополя. Це місто запам'яталося мені суховієм та піском, що десятисантиметровим шаром покривав геть усе -- дороги, тротуари, набивався у рот, вуха й очі. Не- вдовзі наша геологічна партія перебазувалася до села Се- верного. Це козацьке село з добротними хатами. Поважні старі козаки сиділи біля своїх осель, красуючись довгими бородами. На привітання ці люди відповідали ніби неохо- че -- ледь схиляючи голову в наш бік.

Начальник нашої геологічної партії був мовчазним і похмурим. Він жодного разу нічого нам не пояснив з гео- логії та й взагалі не звертав на нас увагу. Проте дуже добре дбав про свої власні інтереси -- дозволяючи використо- вувати службову машину голові місцевого колгоспу, брав у нього харчі та переправляв їх своїй сім'ї. А співробітники партії -- геологи й робітники -- харчувалися не дуже гарно. З нашого заробітку у загальний «котел» відраховувалися певні кошти, на які завгосп закупав провізію. Дуже часто це була вівця, з якої два рази на день варили суп. Але у цьому супі ми могли знайти лише бридкий овечий жир, бо м'ясо було привілеєм начальника та його сім'ї. Щоб зовс- їм не охлянути від такого харчування ми з Катериною ви- рішили піти на заробітки у вільний від роботи час. Просто ходили по хатах і питали, чи не потрібна наша допомога. Найчастіше нам доручали молоти борошно. Треба було руками крутити важкі кам'яні, ще допотопні, жорна. Іноді вдавалося добре поїсти у хазяйки та ще й якусь перепічку заробити собі на вечерю. Якось після такої роботи у однієї з господинь, Катя захворіла. Через протяги вона застуди- лася і довго не могла одужати. Довелося піти до лікаря. Той мешкав у великому кам'яному будинку і був схожий не на сільського лікаря, а на поважного професора. У його кабінеті було безліч книжок -- полиці з ними займали весь простір, від підлоги до стелі. Лікар дуже уважно вислухав стетоскопом і вистукав спину, а потім сказав: «Треба тобі, дитино, гарно харчуватися. Це твої головні ліки».

Польовий сезон закінчувався і роботи у партії було дуже багато. Треба було складати карту перспектив на газ, для чого необхідно точно визначити вік покладів. А це можливо завдяки скам'янілим залишкам різноманітних морських молюсків, які водилися у прадавніх морях, які мільйони років назад розливалися на місці сучасної суші. Щоб будувати геологічну карту, цих молюсків треба було добре знати. І коли одного разу до нашого табору завітав з перевіркою відомий вчений-палеонтолог, то виявилося,

що наш начальник майже не знав яким покладам на нашій території властивий який «молюск». Ми з Катею підказу- вали начальнику, що з сорому покрився крапельками поту ії густо почервонів. Перед від'їздом високий гість порадив нашому шефу вчитися у студентів.

Практика закінчувалася. Ми з Катериною ходили у маршрути, будували карти, визначали природу і склад знайдених взірців гірських порід. Геологічна практика за- кінчувалася, а на полях починалися жнива. Наш началь- ник домовився з головою колгоспу про використання нас з Катею на зернозбиральних роботах. Так ми і стали на ці- лих два тижні колгоспниками. Сіяли, віяли, тягали важкі мішки, а за це заробили начальникові зерно. Дали й нам мішечок, гарненький мішечок пшениці.

Одержавши гроші за практику, ми пішли на базар. Ба- зар був бідний, але нам у вічі запало топлене масло. Ми купили великий бідон для молока і майже до половини наповнили його топленим маслом. А пшеницю засипа- ли у чемодани. У Єсентуках головний геолог управління сказав, що зерно не можна вивозити за межі Ставропілля і виписав нам довідки, що воно зароблене у колгоспі. Але ми не покладали на ці папірці великої надії. На вокзалі, де міліція дійсно ретельно все перевіряла, ми здогадалися взяти носильника, і він заніс речі прямо у вагон. До того ж зерно було закрито одягом. Так ми і вийшли з положення, щоб довезти додому харчі. У селі я купила собі майже за безцінь чудову пухову білу в'язану спицями хустку. Коли ми спитали, чому так дешево у магазині вона коштує, про- давець відповіла, що ця річ конфіскована у селянки за борги. Мені не дуже приємно було її брати і я хотіла від- мовитися, але продавець переконала, що якщо не я, так хтось інший її купить, а все одно до колишньої власниці вона вже не повернеться. У ті часи з людей держава драла три шкури -- податки треба було платити за кожне дерево, за кожну худобину й птицю. Не всі були в змозі сплачува- ти такі податки, то в них забирали останнє.

Приїхали ми додому, а вже через декілька днів були в інституті й одержали місце у відремонтованому гуртожит- ку. У кімнаті нас було четверо. Це було, як свято. Дівчата прибрали у своїх куточках, хто як міг, і наша кімната пере- творилася на затишне житло, в якому було по-домашньому гарно -- килимки або плахти (як у мене) біля ліжок, чиста білизна на ліжках, а головне -- запах, який кожна з нас при- возила з собою з дому, з батьківської хати. Життя наше сту- дентське стало хоч трохи нагадувати людське. І ми раділи.

Молодість! Ми встигали скрізь, не дивлячись на те, що майже завжди були голодними. Після відбудови корпусу з актовим залом до нас стали часто приїздити артисти. Ми слухали співи й музику, лекції про видатних композиторів і співаків. Ми були в захваті від романсів Глинки, опер Чай- ковського і Мусоргського. До нас приїздила відома усім Русланова (незадовго до арешту) і «на біс» співала студен- там до першої години ночі. А одного разу ми слухали навіть Поля Робсона -- це був перший негр, якого більшість з нас побачили, Коли відновив роботу оперний театр, то саме ми, студенти, були першими його відвідувачами. Спочатку, коли ще «справжніх», які купляли квитки, слухачів не було, нас, студентів, щоб заповнити майже порожній зал, запрошували на вистави безкоштовно. Вхід був за студентськими квитка- ми. Ми так звикли до цього, що вже тоді, коли спромож- ної платити публіки було достатньо, ми йшли до директора, щоб виказати обурення з приводу скасування пільг.

У 1946 році до Сталіно прибула делегація з Великої Британії -- представники лейбористської партії. Були вони й у нашому інституті. Це було досить незвично, адже у часи «залізного занавісу» такі візити були вельми обме- женими. Члени делегації чомусь довго затрималися лише у кабінеті політичної економії: їх цікавило, яким чином розвивається економіка Радянського Союзу. Довго розгля- дали таблиці з політичного і економічного устрою СРСР, задавали питання й саркастично усміхалися на відповіді. А завкафедрою політекономії нам, цікавим слухачам-сту-

84 --

дентам, які зібралися юрбою, шепотіла: «Вийдіть наперед, хто краще вдягнутий».

На честь приїзду гостей у студентській їдальні вистави- ли на вітринах різні вінегрети, але це була бутафорія, бо вони не продавалися. А студенти казали, що у театрі, де відбувався офіційний прийом гостей, у туалетах з'явився навіть туалетний папір.

У той час ми жили страшенно бідно. У щойно відкри- тому гастрономі, розташованому напроти учбового корпу- су, з'явився за комерційною ціною цукор. Це було перед грошовою реформою, тому деякі студенти купували його. Хлопці-гірники навіть пропонували парі -- тому, хто з'їсть кілограм цукру, не запиваючи його водою, ще отримати два кілограми безкоштовно! Один «сміливець» виграв парі, а потім лежав хворий, лише дудлив водичку.

Йшов вже четвертий рік мого навчання в інституті, коли якось на вулиці мені зустрілася студентка, що пішла з першого курсу і невідомо куди зникла. Вона запросила мене і Катерину прийти до неї у гості. Дома вона все роз- повіла. Маючи кримсько-татарське походження вона від- чувала постійну увагу МДБ, куди її настирливо вербували для співпраці. У цей час почалося масове виселення татар із Криму і батько дівчини наполіг, щоб вона покинула ін- ститут. Так можна було сподіватися на те, що депортація до Середньої Азії омине родину.

«Сексоти» були всюди. Ними, здавалося, було насиче- не навіть повітря. Інколи було враження, що вони проліз- ли у твій мозок. Бо все, що ти сказала, було відомо «кому потрібно». Були вони у кожному колективі -- у студент- ських групах, у бригадах робітників, у школах серед вчи- телів і учнів, у творчих колективах інженерно-технічних та мистецьких працівників -- всюди пускав свої щупальці велетенський спрут МДБ. Якось староста нашої групи по- дружньому, сам на сам, попередив мене: «Олеся, не будь відвертою і не говори, чого не треба, бо можуть бути не- приємності».

Ми знали, що в нашій групі є «сексоти» і здогадували- ся, хто виконував цю роль. І ми боялися. Боялися висло- вити свої думки навіть серед близьких людей.

Закінчувався семестр. Студенти деяких факультетів вже від'їжджали на практику. Гуртожиток заворушився. Ви- носили матраци на вулицю, витрушували, труїли клопів. А клопи, коли їх непокоїли, вилізали звідусіль і несамови- то кидалися на тих, хто залишався в кімнатах.

Ми з Катею залишилися, бо мені декан запропонував перескласти «Теоретичну механіку». Якщо складу на «2», то, як відмінниця, буду одержувати підвищену стипен- дію -- п'ятсот карбованців. Я дістала конспект і почала чита- ти, але клопи не давали змоги не те щоб читати, а навіть сісти чи лягти -- вони скрізь дошкуляли нам. Коли ми лягали на ліжко, вони стрибали на нас зі стелі. Я намагалася лягти на підвіконня, щоб трохи передрімати, але і туг сотні комах вилізали звідусіль і нестерпно жалили. Катя віником виміта- ла їх у коридор. Після такої «веселої» ночі я пішла в інсти- тут шукати викладача з теормеханіки. Від нього я одержала питання: «Тяжкі вали та шпонки». Мені зараз смішно -- на що це потрібно було знати геологу, як і той «обширний» курс політичних наук (історія партії, політекономія, нау- ковий комунізм та інше), яких розум просто не засвою- вав, а тому доводилося багато «зубрити», не замислюючись.

Я почала готувати відповіді на екзаменаційні питан- ня, коли до аудиторії зайшов секретар комсомольської організації геологорозвідувального факультету і звернувся до викладача без всякого прохання, прямо: «Мне нужно поставить в зачетку оценку по вашему предмету. Вь же знаєте, что я занят общественной работой». Викладач, знітившись, запитав яка саме оцінка задовольнить лідера комсомолу -- «Четвірка?» Той кивнув головою: «Вполне» і, пригостивши викладача цигаркою, вийшов, поклавши у кишеню залікову книжку з оцінкою. Саме так «скла- дав» головний комсомолець і інші предмети, бо на лек- ціях його ніхто й ніколи не бачив. Знань він не мав, та Й

навіщо вони йому були потрібні, якщо партійна кар'єра була забезпечена. А це був найкращій і найкоротший шлях кар'єриста в ті часи!

Останній курс. Почали утворюватися студентські сім'ї. Найбільш практичні й ініціативні дівчата з хімфакультету вже познаходили собі «пари», до них приїздили мами на розглядини та для того, щоб дати пораду. У мене були за- лицяльники з шахтобудівельного, з машинобудівельного і з геологічного факультетів. Деякі з них писали мені вірші, деякі запрошували на танці та намагалися освідчитися в своїх почуттях. Але постійним залицяльником, ще з пер- шого курсу, був Мишко Сас із шахтобудівельного факуль- тету. Високий на зріст, худорлявий, в окулярах, відмінник, він просив «моєї руки». До переговорів він навіть залучив викладача з креслення, з яким товаришував. Пам'ятаю, як стояли ми на східцях, дивилися в прольот, а він говорив: «Скоро ми залишимо інститут, почнеться інше життя, Я прошу тебе прийняти мою пропозицію. Ну, якщо ти не хочеш зараз одружуватися, то принаймні давай «заручимо- ся», як це було в старину». А я, дивлячись вниз із сходо- вого майданчика, сміючись, відповідала йому: «Я не можу тобі зараз нічого обіцяти. А якщо я за цей час покохаю когось іншого?» Він погоджувався чекати стільки, скільки буде потрібно. Про його почуття до мене знали хлопці з його факультету. І ось у ніч на перше квітня вони виріши- ли влаштувати в гуртожитку першоквітневий жарт: о другій годині ночі почувся енергійний стукіт в двері нашої кім- нати, а також в інші суміжні кімнати нашого поверху. Ми (дівчата) мешкали на четвертому поверсі, а хлопці, в тому числі й Мишко Сас, -- на другому. Постукавши в двері, вони сповістили страшну звістку: «Мишко Сас отруївся». Від цієї звістки тіло скам'яніло, а в голові промайнула кар- тина -- Мишко лежить на ліжку бездиханний, я зараз схи- люся над ним і навіть поцілую його в уста, чого ніколи не робила, буду намагатися будь-яким чином врятувати його. Я та інші дівчата, накинувши на нічні сорочки пальта, в

кімнатних капцях на босу ногу, спросоння повискакували в коридор і по сходинках побігли вниз на другий поверх. У моїй уяві було бездиханне, бліде Мишкове обличчя. Коли ми прибігли на другий поверх, то побачили, як по коридо- ру рухалася висока постать Мишка, немов нічого не стало- ся, а з п'ятого поверху пролунали дружні оплески глядачів- студентів, яких зібрали хлопці з усього гуртожитку. Це був жорстокий жарт, після якого надовго залишилася гіркота на серці, немов справді сталося непоправне лихо. Я зібралася та поїхала додому на декілька днів, щоб якось затамувати цей біль, спричинений безглуздим жартом. З Мишком я була знайома ще з першого курсу, коли ми жили у бараках. Пам'ятаю, як у мене захворіли очі, а ліки можна було при- дбати лише в аптеці, до якої дістатися можна було тільки пішки, бо міський транспорт ще не працював. То Мишко і студент з машинобудівного факультету -- Микола -- били- ся, мов півні, за пріоритет -- кому йти за ліками.

Під час канікул після третього курсу, Мишко приїздив у Констянтинівку, нібито провідати свою тітку. Пробув у нас до вечора, а потім пішов. Я подумала, якщо у нього тут тітка, то нехай у неї й ночує. Лише пізніше дізналася, що ніякої тітки в Костянтинівці у нього не було і він но- чував на вокзалі.

А ось після четвертого курсу, заробивши влітку тяжкою працею гроші, він запросив мене на Різдво -- в день Його народження -- піти з ним до ресторану. Я не хотіла, а він довго вмовляв, а потім, в розпачі, розкидав грошові купю- ри по білому снігу.

Так, мов тінь, він ходив за мною всі роки навчання, але ніколи так і не наблизився до мене. Віталій, товариш Миш- ка, красень, який бентежив серця багатьох студенток, в тому числі й наші (чотирьох дівчат з однієї кімнати), намагався ос- відчитися і мені, але я не вірила в його щирість. Я вважала, що велике кохання приходить від Бога, а поки що його не було.

Переддипломна практика. Ми з Катею одержали направ- лення в Криворізький залізорудний басейн (місто Кривий

Ріг), де знаходився трест «Кривбасруда». Але керуючий трес- том відмовив нам в робочих місцях, бо роботи проводилися лише в шахтах, а жінкам працювати під землею не можна.

Кривий Ріг -- це шахтарське місто, де на відміну від шахтарських містечок Донбасу все було вкрито не чорним, а червоним пилом. Шахтарі виходили з шахт в червоному одязі, обличчя і руки у них теж були червоними. Ми з Катею послали телеграму в інститут і чекали відповіді. Через деякий час до нас приїхала викладач Понамарьова та привезла нам направлення у Верхньодніпровську геологічну партію від Дніпропетровського тресту, яка займалася пошуками і роз- відкою родовищ бурого вугілля. Тут, в Верхньодніпровську, доля звела мене з людиною, що перевернула все моє життя.

Він, як ія, приїхав на переддипломну практику з Дніпро- петровського гірничого інституту і влаштувався дільничним гідрогеологом. У нього була значно відповідальніша робота, ніж у мене й у Каті: ми описували керн (породи), оформляли геологічні журнали та деякі відомості, а він відповідав за всі гідрогеологічні роботи, тому залишався в конторі до вечора. Одного разу він попросив мене допомогти йому підготувати матеріал до місячного звіту, і я погодилася. Ми познайоми- лися ближче і разом з Катею запропонували йому завітати до нас (ми жили поблизу контори у квартирі, яку наймала нам геологічна партія). Вечорами ми сиділи в саду на лавочці під розлогою грушею і співали. Гриша (так його звали), своїм гарним, з циганськими нотками, баритоном, співав «Где ть», Йому підспівувала Катя і навіть я, хоча мені «ведмідь на вухо наступив». Нам було дуже весело.

Батьки Григорія жили в Верхньодніпровську. Вранці, коли він з дому біг на роботу, -- енергійний, швидкий, як вітер, -- ми зустрічалися на вулиці. Він обіймав мене, пригортав до себе і цілував, не зважаючи ні на кого. У нас була велика любов -- нас тягнуло одне до одного, мов маг- нітом. Ще з першої зустрічі у конторі ми, мов загіпноти- зовані, довго не могли відірвати погляду один від одного, немов якась невидима нитка прив'язала нас.

--89 -

Якось Гриша запросив мене додому і познайомив з ма- мою -- красивою, чорнявою, з довгою косою жінкою, яка, як мені здалося, була головою сім'ї. Гриша був схожий на неї. Старший брат Іван - - білявий, невеликий на зріст, був схожий на батька. А згодом, коли Гриша здавав місячний звіт з гідро- геологічних робіт, він узяв і мене з собою в Дніпропетровськ. Поїхали ми через Дніпродзержинськ, де мешкали його дід і бабуся. Вони нас чимось пригощали. Дід -- чоловік міцної статури, справжній циган, з чорною бородою -- спитав куди їдемо, а також хто я. А бабуся -- невеличка білява жінка -- за Григорія відповіла: «Чи не розумієш? Наречена»

Я мамі написала листа про те, що я дуже щаслива, бо до мене прийшла велика любов, що я зустріла чудесну лю- дину, і ми любимо один одного. Попросила, якщо зможе, то нехай приїде -- відпочине, покупається в Дніпрі та по- знайомиться з Григорієм. Мама приїхала і побула два тиж- ні, поки я працювала в конторі. Потім нас послали в поле, де бурилися свердловини. Катю на одну дільницю, а мене на іншу -- у с. Аннівку, де у геологічних свердловинах проводилося гідрогеологічне опробування, якими керував Гриша. Вечорами він приходив до мене -- ми роздивляли- ся зоряне небо, фантазували, філософствували.

«Хочу, щоб ми, тільки вдвох, полетіли на якусь далеку зірку», -- говорив він, пригортаючи мене і тихенько на- співуючи. Тут, у с. Аннівка я стала жінкою.

Хазяйка моя (молода жінка з дочкою шести років) дуже гарно ставилася до мене. Вони любили слухати мої роз- повіді про нашу Землю, про Всесвіт. Я в неї харчувалася. Любо було дивитися, як вправно вона поралася біля печі рогачами, готуючи в чугунку борщ на сироватці із моло- дою капустою, а в глечику парила молоко. Їдучи на роботу в колгосп, вона казала мені: «Обід у печі. Виймеш і поїси тепленького». Та коли я спробувала за допомогою рогача витягти з печі глечик, то зрозуміла, що можу перекинути його. Прийшлось підставити стілець, залізти самій у піч і дістати глечик і казанок руками.

-90--

Коли закінчилося буріння свердловин і я стала про- щатися з господинею, вона перехрестила мене і побажала щастя в житті. У Верхньодніпровськ приїхав і Григорій -- у нього закінчилися польові роботи. Ми були разом. Одного дня він прийшов зі своїм братом Іваном за моїми речами, щоб забрати мене до себе додому. Довго вмовляли, ая так і не пішла. Чому? Я й зараз не можу на це відповісти. Те- пер усвідомила, що помилилася, бо на все дивилася тільки з глибини своєї душі: вважала, що головне -- це почуття. Його не зруйнує ні час розлуки, ні відсутність офіційного дійства з реєстрацією шлюбу. Мені не хотілося бути схо- жою на інших дівчат -- усі ставили головною метою перед закінченням вузу вийти заміж за будь-кого.

Гриша приходив ще раз, щоб забрати мене до себе, а я знову відмовилася. Чому? Ніяково було перед його матір'ю. Гриша запропонував піти в ЗАГС зареєструватися, але в мене, як на гріх, загубилася одна половинка паспорта (нам тоді видавали паспорти на шматочку паперу з двох поло- винок). Мабуть, так розпорядилася Доля. Я сказала Гриші, що ми зареєструємося пізніше, коли він приїде до мене. Його турбувало -- як же буде далі. Я -- у Сталіно, авін -- в Дніпропетровську. Він запропонував мені перевестись в Дніпропетровський інститут, але на мій погляд це було не раціонально, бо залишався лише захист диплому. У До- нецьку мене знають викладачі, а я знаю їх вимоги, маю якийсь авторитет. Ми домовилися, що Гриша приїде на жовтневі свята. Приїхав Григорій -- статний, гарний -- і почалося паломництво зацікавлених сусідок з гуртожитку в мою кімнату: хто за сіллю приходить, хто за сірниками або ще за чимось, а очі всіх дивляться на Григорія -- роз- глядають, щоб потім розповісти іншим. Ми вирішили їхати у Костянтинівку. Прямого транспорту на той час не було, бо пасажирський потяг на Костянтинівку пройшов вранці. Тоді знайомі хлопці порадили доїхати до ст. Авдіївка, а там пересісти на товарний потяг, який іде до Костянтинівки. Ми так і зробили. У Авдіївці попросилися на товарний по-

ДЕ с ри

тяг, але машиніст сказав, що в Костянтинівці він не зупи- няється, зможе лише пригальмувати біля вокзалу, щоб ми вистрибнули з вагону. Стрибати було страшно. Першим вистрибнув Гриша, а потім йому на руки вистрибнула я.

Дома нас зустрічала мама, брат, який приїхав з Друж- ківки, де навчався в технікумі та тітка Оля. Було ніяково приймати гостя в таких злиднях, які панували в нашій хаті. Зруйновану війною хату потроху, самотужки відбудували. У кімнаті ще не постелили дошками підлогу, тому долівку змазували глиною. І їжа, якою частували гостя, була не дуже вишукана. Запам'яталося, що подана до столу ін- дичка, яку подарували чи продали тітці Олі, була худою, а м'ясо її -- жилуватим.

Я мамі нічого не сказала про близькі стосунки між нами, а вона запитувала, де ж нам стелити ліжка -- ви- рішили в кімнаті, де стояли два ліжка. А я все чекала, що Григорій скаже мамі про нас, про наші стосунки, про наші наміри одружитися, але він не торкався цієї теми. Можливо, його відвернула наша бідність? Наступної ночі ми виїхали до Сталіно, а звідти він сів на потяг до Дніпро- петровська. У вагоні потягу хотілося спати. Григорій схи- лився, положив свою голову мені на коліна, а я, щоб не потурбувати його сон, сиділа, не рухаючись, і лише глади- ла рукою чорняве, густе волосся на Його голові.

Після від'їзду Григорія я в інституті довго не затрима- лася, бо погано себе почувала. Лікар, до якого я зверну- лась, сказав, що я вагітна і, дізнавшись, що я студентка запитав, чи не думаю я робити аборт. «НІ, ні! Ми любимо один одного і будемо раді майбутній дитині», -- запевнила я лікаря.

Минуло три тижні і, приїхавши з Костянтинівки, я одразу пішла до центрального учбового корпусу, де на про- хідній зберігалася пошта. Швейцар подав мені цілу пачку листів, зазначивши: «Найбільша кореспонденція -- це ваша». Глянувши на листи я відразу впізнала чіткий гарний почерк Григорія. Читаю перший, другий, третій лист -- в кожно-

ПЕ з ре

му про гарячі почуття, про чекання на зустріч. Пише, що моє фото стоїть у нього на столі, що не може заснути, не поцілувавши його. А ось в передостанньому листі -- ко- роткому і холодному -- написав, що зрозумів, чому я не відповідаю -- мабуть, «сів не в свої сані». У останньому листі замість зворотної адреси було поставлено прочерк, а в конверті -- моє фото з виколотими очима, що при- голомшило мене. Я заплакала і послала Йому телеграму, щоб зустрів мене, -- я повинна була йому все розповісти. У вагоні я жодної хвилини не спала -- мене нудило, спаз- ми душили горло, беззвучно ковтала сльози.

Приїхала під вечір. Григорій зустрів холодом. Цей холод я відчула зразу -- з його погляду, з його поведінки і З нот- ками відчуження в голосі. Вийшла з вагону, а під ногами плямкає мокрий сніг з грязюкою. Брудне місиво дуже гар- моніювало з тим, що відбувалося в моїй душі. Я думала, що Григорій забере мене в гуртожиток, а він повів у дешевий готель. Я зрозуміла, що він соромиться мене, що в нього хтось є, і тому він не хоче мене показувати в гуртожитку.

Вранці Григорій зайшов до мене і запропонував поїха- ти до його батьків у Верхньодніпровськ. Я відмовилася, бо відчула його холодність. А я ж у цей час була така слабка і духом, і тілом! Мені хотілося участі, духовного тепла, хотілося, щоб хтось пожалів мене. У моєму житті це було вперше, коли я відчувала себе так принизливо. Я завжди була сильною, переносила всі незгоди стоячи, з піднятою головою. Коли я їхала в Дніпропетровськ, то мала за мету пояснити непорозуміння з листами, а також сказати про те, що у нас буде дитина, а тепер хотіла одного -- скоріше виїхати звідси.

Через багато років, коли я була у відрядженні в Дніп- ропетровську, мені згадалося і брудне місиво на вокзалі під ногами, і зустріч з Григорієм, тому під час обіду в рес- торані я розридалася, а мої колеги-геологи були здивовані, бо не знали причини цих сльоз. Дякую їм за їх корект- ність -- вони не розпитували мене в чому річ.

де с не

2. Робота (Політичне клеймо -- «дочка репресованого»)

У лютому 1949 року я розпрощалася з інститутом, Зі своїми товаришами, з якими пережила ці злиденні роки, з Катею Антоновою -- моєю любою супутницею студент- ських років, з хлопцями шахтобудівниками, з якими ми дружили, і які пропонували свою руку та серце.

До інституту приїхали представники різних геологіч- них організацій, виголошуючи випускникам свої умови працевлаштування для молодих спеціалістів. У ті часи геологи користувалися великим попитом. Мені, як від- мінниці, запропонували декілька місць, і я вибрала най- краще -- Дніпропетровський трест міністерства вугільної промисловості, бо десь у глибині душі жевріла надія про побачення з Григорієм, який ще продовжував навчання в Дніпропетровському інституті до серпня місяця. Але при- їхавши до Дніпропетровська, я не шукала зустрічі з Гри- шею, бо розуміла, що вимушена зустріч це не що інше, як ще одне приниження, тому я одразу пішла влаштовуватися на роботу. Мене прийняв головний інженер «Укрбургеол- розвідконтори» (так називалася ця установа) -- Алексєєв і направив до Звенигородської геологорозвідувальної пар- тії. Він чомусь сказав і навіть повторив декілька разів, що якщо мене там погано приймуть, то я маю зателефонувати йому, і дав свій номер телефону.

Приїхала увечері до Звенигородки -- маленького містеч- ка з давньою історією. Переночувала у «кімнаті для приїжд- жих», де стояло чотири старих тапчани, на яких, не роздяга- ючись, відпочивали і жінки, і чоловіки. Вранці, умившись, пішла до контори геологічної партії. Запитавши, як пройти до кабінету начальника, я попрямувала туди, але несподіва- но двоє молодиків зупинили мене і повели у інший бік, до других дверей. У цей час, як по команді, відчинилися обоє дверей і різні власники кабінетів запропонували заходити саме до них. Я «збилася з пантелику», не знаючи куди йти.

-94--

Згодом я дізналася, що у партії було своєрідне двовладдя. Начальника зняли за розпорядженням з Дніпропетровсь- ка, призначивши на його місце головного геолога Северіна. А колишній начальник Бичков, що був членом райкому КПУ, написав до Москви і очікував захисту звідти, бо пи- сав не куди-небудь, а до ЦК партії.

Колеги допомогли знайти квартиру -- кімнату в бу- динку, де мешкала гарна за характером жінка. Але в неї не було чим топити, і ми дуже мерзли. Я декілька разів зверталася до Бичкова з заявою про допомогу в придбанні палива, але все було марно -- чула тільки відмови. Цю людину цікавило лише своє власне благополуччя, а на підлеглих він давно махнув рукою, за що нажив недоброї слави не тільки серед підлеглих, а й серед вищого началь- ства в Дніпропетровську.

А на роботі був повний розвал -- геологічна кімната була заставлена шафами, переповненими геологічним ма- теріалом буріння свердловин. Маркшейдер" мені сказав, що до них рука геолога ще не торкалася, бо геологи тут не затримуються -- через місяць-два тікають. Вже провели попередню розвідку, вже й детальну закінчували, а звітів ніхто не писав.

Тихенько маркшейдер і мені порадив: «Тікайте звідси, бо за цими матеріалами нічого не напишете». Через де- який час я поїхала (вірніше, пішла пішки) на дільницю геологічних робіт, розташовану за п'ятнадцять кілометрів від м. Звенигородки, бо мені сказали, що машини туди не ходять. По дорозі мене застав холодний весняний дощ (це була рання весна -- кінець березня). Іду, перемішу- ючи багнюку під ногами, коли наздоганяє мене вантаж- на геологічна машина і зупиняється. Я зраділа, і у мене промайнула думка: «Зараз мене підвезуть». Відкрилися двері кабіни, висунулася кругла пихата голова начальника партії Бичкова, який спитав мене: «Куди? На дільницю?»

жо Гірничий топограф.

ба

Я відповіла: «Так, на дільницю». Не встигла я отямитися, як двері машини зачинилися і «начальство» поїхало далі. Мені стало дуже гірко на душі -- я йшла, моє зимове пальто промокло наскрізь, а з очей, від образи текли сль- ози. Під серцем я вже носила дитину -- свого синочка, який народився через два з половиною місяця. Прийш- ла на дільницю, побачила бурові вишки і мене повели просохнути у барак, де жили буровики. Там було парко, вонюче Й тісно, ліжка з залізними спинками стояли одне біля одного. Посеред бараку горіла пічка, на припічку якої стояли чоботи, висіли онучі, а над пічкою, на мотуз- ці, висів мокрий одяг, який сушили буровики, відпрацю- вавши свою зміну під дощем. Бурили мілкі свердловини (000-150 м), а щоб не втрачати багато часу, над ними не ставили ніякого укриття. Барак був перегороджений шир- мою (байковим одіялом) і звідти доносився плач дитини. За ширмою жили сімейні.

Трохи просушивши одяг і випивши гарячого чаю, яким мене пригостили буровики, я пішла дивитись керн -- стовп- чики порід, що діставали з бурової труби на різній глибині. Потрібно було відібрати зразки бурого вугілля на хімічний аналіз. Та виявилося, що ніякого керну не було -- його не підіймали, а у буровому журналі відмічали лише глибину свердловини. Я нічого не розуміла -- як же так! Це ж до- розвідка вже визначеного родовища, і треба найдетальні- ше обстежити всі вугільні пласти, що залягають на різних глибинах. Та коли я спитала у старшого майстра, чому не піднімають керна, він відповів, що це розпорядження на- чальника партії, -- треба було якнайшвидше набурити мет- раж, то й на операцію, яка була метою буріння, -- підйом керну -- не вистачало часу. Бо до свят Першого травня треба було відрапортувати саме метражем. Метраж, а не якість і наслідки геологічних робіт був головним показ- ником геологічних робіт у СРСР майже до самого його розвалу. За метраж давали премії, ордени й медалі, поса- ди... Все будувалося на брехні. За це ніхто не відповідав,

-96-

бо гроші були бюджетні й було їх багато. Тому рентабель- ність геологорозвідувальних робіт у Союзі була в сотні разів меншою, ніж у країнах Заходу. Зате в кожній області кожної республіки був свій геологорозвідувальний трест з сотнями, а то і тисячами працівників. Я мала підкорятися й звикати до такого стилю роботи.

Так пройшла зима -- у холоді, бруді й клопотах. У кінці квітня я зайшла до кабінету начальника підписати заяву на відпустку і потрапила на комісію із Москви. З ними був і головний інженер із Дніпропетровська Алексєєв, який приймав мене на роботу. Він представив мене як молодо- го спеціаліста і спитав як прийняли мене на роботі. Я, не боячись, розповіла про все. Моя відповідь, мабуть, дуже сподобалась і була в нагоді Алексєєву, що вів боротьбу з Бичковим. Це великою мірою і визначило долю Бичкова, бо факти були дуже переконливими. Факти, які свідчили про порушення начальником усіх норм геологорозвіду- вальних робіт.

Перед святом Першого травня ми, нарешті, одержа- ли довгоочікувану зарплатню, якої геологи не бачили вже вісім місяців і з цими грошима я поїхала додому у відпустку. Були саме пасхальні дні. На Донбасі Пасху не святкували -- більшовики винищили «під корінь» звичку «буржуазного минулого». Та у Звенигорідці старі традиції ще залишилися. Правда, церкву вже було знищено, та на вулицях у ці дні було людяно й святково. Три дні святково вдягнені люди снували туди-сюди по центральній площі, грала гармошка, лунав спів, у скверику їли паски, крашан- ки, лузкали насіння і пригощали ними одне одного. Різно- кольорове лушпиння від крашанок та від соняшникового насіння вкривало шаром мощені каменем тротуари. Люди віталися: «Христос воскрес!» -- «Воістину воскрес!» і цілу- валися. Це радісне і мальовниче свято запам'яталося мені разом із Звенигородкою та геологічною партією. Більше в Звенигродську партію я не повернулася і не знаю, якою була доля і тих детальних робіт з розвідки бурого вугілля.

ай

Васильок народився 29 травня 1949 року. Дві доби мені не приносили синочка. На моє запитання акушерка від- повіла, що все гаразд, він ще спить. Але я не заспокоїлася і вночі, коли всі заснули, викрала його з дитячої кімнати, принесла до себе, розгорнула і впевнилася, що ручки, ніжки і все інше у нього в нормі. Гарний хлопчик. Він відкрив свої темні оченята і глянув на мене, здалося, з докором, немов сказав: «Ех ти, зробила мене безбатченком!» Так, я -- пок- ритка! Скільки було гарних, достойних молодих людей, які вважали б за щастя взяти зі мною шлюб. Ось зараз, через півстоліття потому, директор Інституту геохімії АН України, академік, при зустрічі з моїм сином Василем за- вжди запитує: «Як мама?» «Нічого. Бігає на дачу, пише спогади». «Я дуже жалкую, що вона не вийшла за мене заміж. Вона мені дуже подобалася в інституті», -- каже літній, з сивою головою, академік.

Я -- покритка. Гірко, дуже гірко відчувати це в роддо- мі, коли до рожениць приходять їхні чоловіки, виказують свою радість, а до мене приходять тільки мама та тітка, і мені не можна показувати свого настрою, бо сказала, що чоловік -- студент. Тільки ніччю, вкрившись з головою простирадлом, беззвучно плакала.

Я написала прохання у міністерство, щоб мене пере- вели через сімейні обставини до Артемівська в трест «Ар- темвуглерозвідка». Це було майже поруч з домом -- за двадцять п'ять кілометрів від Костянтинівки, де жили моя мама і маленький син Василь.

Через деякий час я одержала призначення в трест «Ар- темвуглерозвідка». Головний геолог Єршов запропонував мені місце головного геолога Павлодарської партії, та я відмовилася, бо зовсім не було досвіду роботи. І навіть вполовину більший оклад мене не приваблював. Тому головний геолог тресту дуже сміявся, почувши від мене: «Я сюди не за грошима приїхала!» Він так сміявся над сказаною мною фразою, що я і досі пам'ятаю, як від сміху здіймався 1 здригався його великий живіт. Лише згодом я

-98--

усвідомила, що виглядала наївною, але сказане мною було щирим, бо я хотіла багато чому навчитися перед тим, як займати відповідальні посади. Виховане в дитинстві понят- тя, що гроші не найголовніше в житті, зіграло свою роль.

Трест «Артемвуглерозвідка» розміщувався в фундамен- тальній триповерховій будівлі, яка вражала своєю велич- ністю: вестибюлем з колонами, широкими коридорами, килимовими доріжками, кімнатами з високими стелями і великими вікнами. Ця будівля ніяк не схожа була на при- міщення Звенигородської геологорозвідувальної партії. На другому поверсі розташовувалися служби тресту, а на тре- тьому -- гідрогеологічна та геологічна експедиції, які зай- малися геологічними і гідрогеологічними зйомками, роз- відкою підземних вод та інших корисних копалин (сіль, глина, гіпс тощо), тематичними роботами. Експедиції, які проводили розвідку кам'яного вугілля, знаходилися в містах Червоноармійську, Добропіллі, Торезі, Павлограді. Крім того, при гідрогеологічній експедиції було дві пар- тії -- у Червоноармійську та Торезі. Вони обслуговували гідрогеологічним бурінням вугільні експедиції.

Шукаючи поради, я зайшла у геологічний відділ трес- ту, де дві жінки-геологи в один голос заявили, що треба залишатися у Артемівську, де є цивілізація й умови для життя, та й трест «Артемвуглерозвідка» -- один з найкра- щих в Союзі, тут сконцентрований геологічний інтелект. Це вплинуло на моє остаточне рішення -- я залишилася в Артемівську і влаштувалася у гідрогеологічній експедиції, в якій, на той час, проектувалися роботи по гідрогеологіч- ній зйомці на великій території з метою пошуків ділянок для нових водозаборів питних вод. Потрібні були кадри. Зважаючи на те, що я за фахом геолог, а не гідрогеолог, при розмові з начальником експедиції я попросила, щоб в майбутньому мені дозволили брати участь в роботах гео- логічного профілю. Він дав обіцянку і, згодом, виконав її. Організувалися три гідрогеологічні партії. В одній із них, під керівництвом старшого геолога Нудельмана, працюва-

ла 1 я. Посадили мене поруч з моїм керівником у великій кімнаті, де сиділи гідрогеологи, техніки та креслярі, всьо- го -- чоловік п'ятнадцять. Дали мені гарний великий дво- тумбовий стіл, за яким я сиділа і спостерігала, що робить- ся навкруги. У кімнаті було гамірно -- кожний займався своїм ділом. Ось моя сусідка купила кілограм пряників і уминає їх, далі -- дві жіночки шепочуться, роздивляючись журнал, а одна (із креслярок) зайшла за шкапу і приміряє куплену сукню. У той час був пильний нагляд за тим, щоб співробітники не спізнювалися на роботу. Прихід на ро- боту фіксувався в книзі, а на прохідній записували прізви- ща тих, хто спізнювався. Головне -- треба вчасно забігти в будівлю тресту і до своєї кімнати, а тут вже і розчесатись, і привести себе в порядок, а то й бутерброд з'їсти можна було, коли на це не вистачало часу вдома.

Як мені потім розповідала приятелька з геологічного відділу, вранці, до роботи, їй треба було відвести дитину в ясла, забігти за молоком на базар і встигнути на роботу. Після всіх цих процедур прибігла вона на роботу навіть до дзвоника, зняла пальто, повісила на вішалку, сіла на стілець і тільки тут помітила, що вона без спідниці, -- в метушні за- була надіти. Добре, що в кімнаті на цей час нікого не було. Прийшлось одягнути пальто і сидіти в ньому до перерви.

Сиділа я у великій кімнаті, спостерігаючи за всім і ди- вувалася, що так проходить робочий день. Мною ніхто не цікавиться, не дають ніякої роботи. Через тиждень за- просив мене головний інженер Соляков І.П. -- високий і гарний, схожий на Штірліца з кінофільму «Сімнадцять миттєвостей весни». Він обвів мене поглядом з ніг до голо- ви і запитав, що я знаю про геологію Донбасу, а потім дав завдання вивчити синоніміку" відкладів карбону. Я взяла в бібліотеці літературу, прочитала все про карбонові відкла- ди Донбасу, вивчила синоніміку свит, але мене ніхто не викликав. Про мене знову забули. Минуло тижня два, коли

хо Позначки геологічних горизонтів.

-- 100 --

про мене згадав головний інженер. Запитав, що я знаю про кам'яновугільні відклади Донбасу. «Та ви у нас вже знавець, можна сказати -- професор», -- іронічно усміх- нувшись, сказав він. А через деякий час у мене з ним був такий інцидент. Прислали з Києва в Артемівську геофі- зичну експедицію нового начальника з жінкою-гідрогео- логом, яка влаштувалася в Артемівській гідрогеологічній експедиції. Її посадили поруч зі мною за маленький одно- тумбовий стіл. Перед самою обідньою перервою заходить у нашу кімнату одягнутий у пальто Соляков, підходить до мого начальника і звертається до нього -- чи багато в моєму столі літератури, чи зайнятий в мене стіл. Не давши відповісти Нудельману, я підхопилася з місця і сказала голосно, з нотками обурення в голосі, головному інжене- рові: «Ви не маєте елементарного такту, запитуючи в моїй присутності інших людей, що в моєму столі. Так, у моєму столі багато матеріалів і мені такий стіл потрібний!» Всі в кімнаті затихли, їх приголомшила така відповідь молодого спеціаліста головному інженеру. Він теж від несподіванки не знав, що відповісти, і почав крутити гудзик на пальті. Той відірвалася і впав у шухлядку мого столу, яку Я від хвилювання задвинула. Тож пішов Ігор Павлович з кімна- ти без гудзика.

Через деякий час організували в нашій експедиції ек- скурсію на соляну шахту. Це дуже цікаво -- казкове ви- довище: під землею, в соляних пластах, потужність яких становить більше 50- 70 м, висічено вестибюлі з колонами і навіть скульптурами. Після відвідання шахти ми (а нас було 20-25 чоловік) поїхали в їдальню. Чоловіки взяли до обіду по пляшці білого вина і пригощали їм жінок. Підій- шов до мене Пор Павлович (головний інженер) з двома рюмками і запропонував випити «на брудершафт». Я не знала, що це означає, але зрозуміла, що він хоче піти на примирення після того епізоду зі столом. Так, не дозволя- ючи принижувати свою людську гідність, я завоювала до себе повагу навіть старших колег по роботі.

-- 101 --

Почалися польові роботи. Для виконання їх нам виділи- ли дві вантажні машини: на одній їздив старший гідрогеолог Нудельман з техніками і робітниками, а на другій -- я. Ми об'їхали більшу частину Донецької області, безліч населе- них пунктів, відібравши тисячі проб води на хімічний аналіз. У польових роботах, які тривали з ранньої весни до пізньої осені, пройшло два роки, а на третій треба було писати звіт. Та в цей час мій начальник пішов працювати до тресту «Лу- ганськгеологія», а мені залишилась ця дуже відповідальна робота. Але це не лякало, бо я любила працювати, і це було цікаво. Страшно було те, що через репресованого батька я не мала допуску до секретних матеріалів, які були необхід- ні під час складання карт та текстової частини. Адже, поки ми працювали у полі, секретні топографічні карти, на які наносилися польові дані, брав для мене технік. Та по закін- ченні польових робіт всі ці матеріали здавалися у геологічні фонди, звідки одержували їх щодня лише через так званий «спецвідділ», у якому працювали співпрацівники МДБ. Та були люди, які співчували і допомагали мені. Так, началь- ник експедиції А.І. Покровський, наказував креслярці, в якої був «допуск», кожного дня брати потрібні для мене матеріали, бо знав у якій ситуації я опинилася. Та ось через деякий час викликає мене до себе начальник «спецвідділу» Зацепін -- людина, схожа на павука, з червоним обличчям, з руками ката, на яких стирчали короткі, немов обрублені, пальці. Він мав аж п'ять класів освіти, а в 1937 році пра- цював наглядачем у таборі політв'язнів в м. Яма (нині Сі- верськ). Мені розповідав водій машини, з яким я їзди- ла на польові роботи, що Зацепін сам страчував людей. Щоправда, коли я, вислухавши його, почала обурюватися, то він говорив, що такі люди-кати довго не живуть. Та щось цей Зацепін не помирав ще довго і працював началь- ником спецвідділу аж до «хрущовських» часів. Началь- ник спецвідділу користувався тоді необмеженою владою в тресті -- це людина, яка примушувала тремтіти навіть керуючого трестом. І в мене, коли я ввійшла до Його кабі-

-- 102 --

нету, всередині все похолоділо. Дивлячись на мене мутними очима, він запитав, чи користуюся я секретними матеріала- ми. Я відповіла, що користуюся, бо без них ніяк не можу працювати. «А кто вам берет материальт в фондах?» -- за- питав Зацепін. «Не знаю», -- відповіла я і пояснила, що коли прихожу на роботу, то вони вже лежать у мене на столі, З цим я і вийшла з кабінету начальника спецвідділу.

Але Зацепін не давав мені спокою: часто викликав мене і звертався з один і тим же запитанням: «Суярко! Скажите, где ваш отец?» Я перший і другий раз відповідала одне і теж саме, що батько репресований в 1937 році. Та коли він викликав мене втретє і задав те саме запитання, я сказала, що на його дурне запитання більше відповідати не буду, бо все відомо з автобіографії, яка знаходиться в моїй осо- бистій справі. Наступного разу він запитав мене, чи писа- ла я листа в Москву, щоб довідатись про батька, хоча і сам добре знав, що писала. І так кожний мій крок фіксувався МДБ, а цей наглядач був лише маленьким гвинтиком ка- ральної машини тогочасного режиму. Не лише для мене, а і для інших геологів «чекісти» із спецвідділу створювали неможливі для роботи умови. МИ, геологи, сиділи у вели- кій кімнаті, під таємним наглядом «сексотів» МДБ, одно- го зяких -- Круподьорова -- ми «розсекретили». Він сидів біля дверей кімнати і нічого не робив, лише довгим, ма- буть навмисно відрощеним на мізинці лівої руки нігтем, періодично прочищував носа і слідкував, хто і на скільки хвилин виходив з кімнати і хто про що вів розмови.

Моя подруга -- старший геолог Кіра Олександрівна -- дуже експансивна жінка, не витримавши такої наруги над людською гідністю, якось принесла з дому будильник |, коли входила з кімнати, то ставила його на стіл Круподь- орова і голосно, на всю кімнату, промовляла: «Їду до туа- лету. Буду сидіти довго!»

Незабаром поповзли вперті чутки про те, що всіх, у кого родичі репресовані, посадять у окрему кімнату, щоб під час роботи з ними ніхто не спілкувався.

-- 103 --

Я ще не закінчила писати звіт, як мене почали посилати до міста Красноармійська, де була партія Артемівської екс- педиції. Це було як заслання, бо Красноармійськ -- це бруд- не шахтарське містечко і їхати туди на постійне мешкання ніхто не хотів. Тому, коли Круподьоров кожного ранку говорив, що я маю їхати до Красноармійська, я відповіда- ла, що поїду туди, коли закінчу звіт. Дивна була політика: начальство мені нічого не казало, а примушували пере- їжджати на нове місце «сексоти». Якби був відповідний наказ «у зв'язку з виробничою необхідністю», то я мала б ознайомитися з ним і підписати, та все було не так. Мене просто витискали з Артемівська, не вказуючи причини, а я, скільки могла, чинила опір. Мене підганяли, наказуючи закінчувати звіт як-небудь, потім почали шукати квартиру в Красноармійську. Знайшли десь на околиці стару халупу з дірявим дахом, з маленькими вікнами і з такою низькою стелею, що можна було дотягнутися до неї рукою. У такій квартирі жити я не погодилася. Потім підшукали квартиру з двома малесенькими, мов монаші келії, кімнатами, які пригнічували людину, а головне -- ні в квартирі, ні на подвір'ї не було туалету. Я і від цієї квартири відмовилася. Тоді керівник Красноармійської партії, на якого тиснули із спецслужб Артемівська, сказав мені, що я маю занадто великі вимоги і що люди і в землянках жили під час війни. Я відповіла йому, що війна скінчилася і я хочу жити, ЯК і він, не в землянці. Нарешті знайшли для мене нормальну квартиру, ія мусила остаточно переселитися до Красноар- мійська, куди забрала і свого маленького синочка, і нянь- ку. У тресті, що був осередком геологічної думки і культу- ри, такій, як я (дочці «ворога народу») вже не було місця.

У Красноармійську мені доручили провести геолого- гідрогеологічну зйомку верхнекарбонових відкладів і склас- ти геологічну та гідрогеологічну карту, виявивши ділянки, перспективні для пошуків підземних вод. У цей час вирішу- валося питання водопостачання шахтарських міст і селищ, тому перед гідрогеологами постало завдання знаходити нові

А у пр

й нові запаси підземних вод. З методикою картування порід карбону в інституті нас не знайомили, та й літератури з цього питання не було, тому я поїхала за консультацією до Артемівська, де була геолого-зйомочна група, але і тут не знайшла підтримки й допомоги. Лише один із геоло- гів-зйомщиків (Чебунідзе) порадив мені взяти в бібліотеці книжку «Воспоминания академика Степанова». Прочитав- ши її, я все зрозуміла -- як і що робити, з чого починати до- слідження. Фундаментальні дослідження п'ятдесятирічної давнини, та ще й у вигляді мемуарів, дозволили чітко зро- зуміти сутність проблеми і послідовність її вирішення. Тре- ба вивчити в розрізі по вертикалі маркіруючі горизонти (скелет відкладів), а потім ці горизонти (вапняки, піско- вики, вугілля) простежувати крок за кроком по площині. Основними маркіруючими горизонтами вважаються вап- няки з фауною. Отож, об'їздивши за день значну площу і набравши зразки порід, відмітивши їх місцезнаходження на топооснові (топооснову брав технік, бо в мене не було до- пуску), ввечері, коли із контори всі розходилися, я розкла- дала вапняки по всім столам і все роздивлялася та візуально перевіряла, чи правильно пов'язала їх на карті. А труднощі були в тому, що виходи порід карбону були лише в окремих місцях, а на більшій частині площі вони ховалися під пок- ровом молодих порід. Деякі вапняки я для підтвердження віддала на аналіз з мікрофауни, і невдовзі побудувала карту, яка сподобалася навіть «маститим» геологам.

На самому початку п'ятдесятих років моральний тиск з боку репресивних органів посилився. У цей час спецслуж- би під керівництвом Берії підім'яли під себе навіть партій- ну номенклатуру. Тому неосвічений і нікчемний началь- ник «першого» відділу або «спецвідділу» мав більше влади, ніж керуючий трестом. Саме тоді почалася нова «чистка» апарату тресту та експедицій. Всіх, хто був безпартійним, або мав «заплямоване» походження чи небажані родинні зв'язки (репресовані родичі, аристократичне, буржуазне або клерикальне походження), а також тих, хто перебу-

-- 105 --

вав на окупованій німцями території, понижували у поса- дах або звільняли з роботи. Зняли головного геолога трес- та В. 3. Єршова -- талановитого геолога, що мав не лише багато опублікованих робіт, а й був одним з авторів вуг- лехімічної карти Донбасу, за яку отримав Сталінську пре- мію. Зняли за те, що під час окупації німці під загрозою розстрілу примусили його працювати на роботах з відкачки води із затоплених вугільних шахт. Під час окупації, через недоїдання, Єршов так ослаб, що не міг сам ходити. І жінка возила його возиком на роботу.

Понизили у посаді й начальника нашої експедиції Пок- ровського А.Ї., який не мав партійного квитка і був сином священика. На його місце поставили співробітника місь- кому партії -- П.Я. Суботіна, у якого була (як він писав у анкеті) неповна середня освіта. Щоправда це була добро- зичлива людина зі спокійним характером. Він ніколи не втручався у геологічні справи, у яких нічого не розумів, дуже любив жіночок і вірно служив Бахусу. У Красноар- мійську в нього було декілька пасій, які дуже тепло відгу- кувалися про Пантелея Яковича, який завжди допомагав їм вугіллям, дровами, дарував подарунки.

Зняли з посади й І.П. Солякова, який був головним інженером, не зважаючи на те, що він на війні пройшов усі фронти і дійшов аж до Берліну. Головна причина -- син репресованого. Опального Солякова теж, як і мене, відко- мандирували до Красноармійська «на заслання». Саме тут розгорталися великі геологорозвідувальні роботи держав- ного значення з розшукування нових родовищ кам'яного вугілля в Західному Донбасі. За виконанням цих робіт спостерігали з Главгеології СРСР в Москві, бо за пер- шовідкриття родовищ очікувалися великі грошові премії, а також нагородження керівництва орденами та медалями. Роботу треба було виконувати терміново, тому керівниц- тво тресту «Артемвуглерозвідка» мобілізувало багато тех- ніки, бригади буровиків, геологів, техніків, маркшейдерів Красноармійської, Добропільскої, Павлоградської геоло-

-- 106 --

горозвідувальних партій та Артемівської гідрогеологічної експедиції.

Праця за межами тресту звільнила певною мірою «опальних» Солякова та мене від «всевидющого ока» гебістів і дала можливість проявити себе як фахівців. Був у нас і своєрідний «янгол-охоронець» -- керуючий трес- том П.Р. Надьожин, який потім став добрим приятелем І.П. Солякова. Гідрогеологи Артемівської гідрогеологічної експедиції займалися вивченням гідрогеологічних умов вугільних родовищ та виявленням джерел водопостачання для майбутніх шахтарських селищ.

Великі роботи з вивчення гідрогеологічних умов запро- ектованих шахт (Петропавлівських МоХо І, 2, 3) проводи- лися в долині р. Самари, тому наша польова база розташу- валася у с. Нікольському Дніпропетровської області.

Улітку сюди доїхати було неважко -- вантажні маши- ни регулярно доставляли у хмарах куряви устаткування й людей. Робітники полюбляли зупинятися при в'їзді до Нікольського біля хати дідуся-рибалки. У нього завжди була свіжа рибка, яку він ловив з човна у великому озері, що утворилося на місці стариці річки Самара. Ця річка у дніпропетровських степах була геть заболоченою, і береги т сховані у непролазних хащах очерету. У безлічі стариць утворилися болота, в яких водилися карасі й щуки, просто велетенські лини й лящі. А про плотву та окуня годі вже було й говорити. Дідусь у садку пригощав рибою, а буровики завжди знаходили пляшечку горілки -- дідусь любив пере- хилити кілька стопок. А ось дідова баба була не дуже задо- волена цими візитами і часто бурчала: «А рибка любить олій- ку», -- натякаючи, мабуть, на те, що Й олія коштує грошей.

Це був благодатний край. Чудова й м'яка вода в річці й колодязях, дешеві овочі й фрукти, якими рясніли сади. Майже за безцінь, у порівнянні з містом, тут можна було купити птицю і курячі яйця. Тому геологи заготовлюва- ли тут харчі додому. Славився цей край і своїми хліба- ми -- паляницями, смачними та духмяними, випечени-

-- 107 --

ми з борошна, вирощеного на ланах Петропавлівського району. Але селяни жили бідно, бо не мали грошей. Тому питали в нас -- коли ж нарешті відкриються шахти, щоб молоді було де працювати. Та минуло всього 30-40 років і у цьому благодатному краю все змінилося. Через збудо- вані шахти було забруднено довкілля, у колодязях не стало води, а у річці Самара майже зникла риба, бо саме у неї стали скидати високомінералізовані (з мінералізацією до 30--50 г/л) шахтні води.

На відміну від літа, дороги восени та весною були та- кими, що проїхати ними було неможливо. Машини кида- ло на розмитих грунтовках у різні боки і бували випадки, коли вони безнадійно вгрузали у багнюку по самі дверцята. А взимку робітники бурових бригад діставалися до роботи в кузові при двадцятиградусному морозі з вітром. І тоді, щоб не перетворитися у бурульку, вони зупиняли машину біля кожного шинку і забігали туди перехилити чарку для «сугріву». Але основні бурові роботи виконувалися влітку. На моїй квартирі у Нікольському влаштували своєрідний штаб, яким керував Пор Павлович Соляков. Частенько до нас навідувалися поважні гості з Москви, Києва та Ар- темівська. Зустріч таких делегацій була вже відпрацьованою. До їхнього приїзду Соляков замовляв у місцевих хлопців відро карасів, і ми із студенткою-практиканткою готува- ли наше фірмове блюдо -- смажених у сметані карасів. За столом першим проголошувався тост «За прекрасньх дам!» Це виглядало трохи кумедно, бо які з нас, обпалених сонцем і вітром, худесеньких і молодесеньких, були дами!

Особисто на мені лежала відповідальність за буріння гідрогеологічних свердловин, проведення відкачок води по ним, вивчення мезокайнозойських відкладів та складання геологічних та гідрогеологічних карт. Мезокайназойські відклади на території розвідки вугільних родовищ рані- ше не вивчалося. Приїхавши вперше на свердловину, я пішла до ящиків, у яких лежали підняті із бурильних труб зразки порід. Ящики знаходилися за бурильною будкою.

-- 108 --

Розташувавшись тут, у тіні, я дуже ретельно розглядала й описувала породи з тим, щоб виявити особливі ознаки, за якими можна було встановити контакти між відкладами різного віку та навчити техніків впізнавати й описувати їх у геологічних журналах. Коли чую -- посипалася тира- да нецензурних слів з вуст буровика. А другий йому: «То циць! Тут геологіня сидить, керн описує!» «ЩО, і досі си- дить? Так довго? От Шаров (технік, який був до мого при- їзду), той за десять хвилин все передивиться, перекидаючи через плече зразки порід, запише щось -- і пішов». Треба правду сказати, що в моїй присутності я більше ніколи не чула від буровиків непристойних слів.

На геологічній дільниці, поблизу с. Нікольського, пра- цювали п'ять бурових станків і три агрегати, які вели від- качку води із свердловин, розташованих в долині р. Сама- ри, щоб оцінити притоки підземних вод в майбутні шахти.

З раннього ранку за мною заїжджала машина-ванта- жівка, на якій відвозили «зміну» буровиків на свердлови- ни, а іноді -- двоколка з запряженим конем на ім'я Орел. Я продивлялася опис керну по свердловинах, дивилася яку свердловину можна «закрити», на яке місце перевезти станок, аналізувала результати відкачок.

Буровики робили завзято: трьохтонні станки КМ-300 при перевозці грузили «вручну», без допоміжної техніки, а щоб заощадити час і запобігти «простоїв», працювали не тільки вдень, а й у нічних сутінках. Дивлячись на на- піводягнені, засмаглі, пружні, мов у спортсменів, тіла бу- ровиків, які швидко і віртуозно маневрували зі штангами, жалкувала, що поруч немає митця з палітрою та пензлем у руках, щоб увіковічити це видовище.

Але були й нещасні випадки: при ліквідації аварії за- гинув старший буровий майстер з двадцятирічним стажем Корнілов.

За світовий день я не встигала все зробити, тому ввечері, при каганці (бо електрики в цьому селі ще не було) пере- віряла геологічні журнали, журнали відкачок води, будувала

-- 109 --

графіки відкачок, писала місячний звіт. Одного вечора, коли вже почало сутеніти, до мого будинку під'їхала вантажівка з буровиками, які сповістили, що сталося нещастя: буровий майстер Бражко впав з мотоцикла і пошкодив руку. Я гля- нула -- рука висить, мов батіг, замість плеча -- западина, а він корчиться від болю. Поїхали шукати лікаря. Селяни показали хату, але попередили, що лікарка не відчинить двері. І правда -- ми постукали у вікно, у вікні відсунула- ся занавіска, з'явилася розкуйовджена голова і промовила: «Лікаря немає вдома». Односельчани сказали, що це кучер, чоловік лікарки. Що ж робити? А нам підказують, що є фельдшер, але він на весіллі. Поїхали, знайшли фельдше- ра. Він був напідпитку похитуючись, завів нас до кабінету лікаря, сів за стіл у крісло лікаря, зайняв королівську позу, положив перед собою бланк анкети і почав запитувати: де і коли народився, де працює, чи жонатий, чи є діти і т. ін. А потім вийшов із-за столу на середину кімнати і каже хво- рому: «Зробіть рукою от такі!» і робить кругові рухи рукою. Тоді я вже не витерпіла і наказала не робити дурниць 1 не знущатися з потерпілого. «Де є найближча лікарня?» «В Дмитриївці» «Везіть туди!». Це село було на відстані 30 км від Нікольського. Приїхали, чергова медсестра визвала лі- каря, який мешкав у другій половині будинку лікарні. За декілька хвилин прийшов лікар -- молодий, високий, під- тягнутий, одягнутий у чорний костюм і білу сорочку. Спи- тав: «Де хворий?» Я приготувалася відповідати на всі дурні запитання, які задавав фельдшер, але не встигла про це подумати, як він сказав: «Хворий! Заходьте!» Через декілька хвилин з кабінету роздався зойк, а потім відчинилися двері та вийшов лікар. Він спитав мене, хто Я, і сказав: «Я все зробив, турбуватися не треба, лише днів десять не треба навантажувати руку. Медсестра перебинтує плече і віддасть лікарняну довідку». Побажав всього доброго 1 пішов. Я спи- тала Бражка, як його лікували, і він розповів: лікар посадив його на стілець, відвів в бік хвору руку 1 з усієї сили коліном ударив під пахву -- і плечовий суглоб став на своє місце.

-- 110 --

Буровики, можливо, оцінюючи моє піклування про них, ставилися до мене дуже гарно, не зважаючи на те, що їм часто діставалося від мене за поганий вихід керна або за невдалу відкачку води із свердловини. Бувало, привозять на мою квартиру в Красноармійську, де я постійно про- живала, дрова: «Ми вам привезли дровець, назбирали на шахтному териконі». Я їм пропоную гроші або «магарича», але вони ні в якому разі не беруть. А то запитують: «Вам не треба борошна? Ми купили пшениці на базарі в Пет- ропавлівці і змололи борошно. Мішок борошна вийшов по 10 карбованців». Базар в Петропавлівці славився своєю дешевизною. Селяни привозили пшеницю, соняшникове насіння та продавали мішками. Торг відбувався, коли ледь світало, в пітьмі, тому що селянам офіційно не дозволяли продавати зерно. Головне -- встигнути купити, бо як тільки починало розвиднюватись -- базар немовби розчинявся під першими променями сонця: все було продано та куплено.

Москва тиснула на Київ, Київ на трест «Артемвугле- геологія», а той, в свою чергу, на нас. Треба було якнай- швидше розвідувати родовища та писати звіт. Гідрогеоло- ги, картографи, техніки та креслярі працювали з ранку до ночі, щоб виконати завдання. Але роботи було так багато, що ми просто фізично не могли її виконати. Соляков, який керував всіма гідрогеологічними роботами, телефонував, щоб наш колектив поповнили новими кадрами. У метушні траплялися і курйози. Пам'ятаю текст однієї з телеграм, над якою ми довго сміялися: «Начальнику експедиції Су- ботіну. Терміново надішліть двох техніків Грибову і Про- сандєєву. Одну я використаю тут, а іншу -- на ділянці».

Розумний, інтелігентний, з почуттям гумору, Соляков міг згуртувати навколо себе підлеглих, тому такий виснаж- ливий труд не здавався їм тягарем.

Мені потрібно було побудувати декілька геологічних карт і написати три розділи до звіту з ділянок Петропав- лівських вугільних шахт. І саме під час такої напруженої роботи, коли кожна хвилина дорого коштувала, а мозок

-- 11

працював над геологічними даними, як комп'ютер, із Ар- темівська надіслали техніка Молчанову, яка, як ми добре знали, співпрацювала з «органами». Вона, нібито з дружніх спонукань, попередила, що є вказівка про звільнення мене з роботи через репресованого батька. Це попередження мене дуже стурбувало, навіть вивело з рівноваги, не хоті- лося нічого робити, не хотілося жити, все валилося з рук.

Про попередження Молчанової я розповіла Солякову, з яким ми разом працювали над звітом. Він заспокоїв мене, сказавши, що це, мабуть, звичайна провокація, і тому мені, не зважаючи на це, треба закінчувати роботу над звітом. Тая все одно день і ніч думала: як же мені можна нормально пра- цювати, закінчувати звіт, як взагалі жити? Вже і в Червоноар- мійськ виїхала, а щупальці держбезпеки дістають мене і тут.

Зрештою я зібралася з силами і написала листів до Міністерства внутрішніх справ, до Міністерства освіти і копію -- начальнику нашої експедиції. Я писала, що за- кінчила вуз і маю таку спеціальність, на якій без доступу до секретних матеріалів працювати неможна. Якщо ж мені не довіряють, то нехай віддадуть під суд, але знущатися наді мною ніхто не має права.

Через деякий час приїхав до Червоноармійська началь- ник експедиції Суботін, який завірив мене, що скоро все владнається. Він розмовляв про мене з начальником уп- равління держбезпеки м. Артемівська, і той запевнив, що мені, нарешті, видадуть той злощасний «допуск».

Всі ці події відбувалися перед смертю Сталіна. Пам'ятаю, коли Сталін вже знаходився в агонії, яка тягну- лася дуже довго, по радіо увесь час відбувалися репортажі про те, як працюють різні внутрішні органи «вождя всіх часів і народів». Ці гротескні повідомлення супроводжува- лися траурною музикою, від якої закладало вуха й боліла голова. Зрештою це все дуже впливало на психіку людей і, на мою думку, завдяки цьому створювався образ вмира- ючого Сталіна, як надлюдини. Прості люди з низькою са- мосвідомістю шаленіли від такого ажіотажу. Моя двоюрід-

-- 112 --

на сестра, що перед тим приїхала із села, закривала ставні на вікнах, лягала на підлогу та плакала. Загальна істерія охопила багатьох людей. А головним питанням було -- що станеться після смерті «великого вождя»? Істеричний ажіо- таж і психоз мас був такий, що у Москві під час траурної демонстрації під ногами натовпу загинуло десятки людей. Траурні мітинги пройшли по всій країні. Був такий і у нас на роботі. Дивилася я на своїх співробітників, обличчя яких були вдягнуті у трагічні маски і думала, що у багатьох з них на душі такі почуття, Як і у мене, головним з яких був страх, що пронизував усе їхнє єство, страх за майбутнє, за минуле і сучасне життя, страх за родичів і близьких, за роботу, з якої у будь-яку мить можуть звільнити, страх за те, що хтось із присутніх «сексотів» може не побачити на їхньому обличчі скорботи. Більшовицький тоталітаризм зробив з людей напівроботів. Вони боялися висловлюва- ти свої думки, боялися навіть думати про щось крамоль- не, бо система тотального стеження була найстрашнішим витвором більшовицької ідеології. Люди мусили змінювати себе, підлаштовуючись під вимоги системи, і переставали бути самими собою. Страх -- головна ознака так званої «радянської людини». У літніх людей він залишився і до- нині. Одна моя знайома, яка цікавиться політичним жит- тям, переказуючи те, що почула по радіо, по телевізору або прочитала у газеті весь час застерігає мене, що нас можуть підслухати, а на вулиці відводить мене вбік і пошепки пові- домляє те, що вже давно всім відомо. Найголовніше те, ще страх вбивав найкращу рису характеру -- щирість. Чоловік моєї подруги, Степан Петрович, написав спо- гади про своє життя. Після закінчення Харківського уні- верситету, якраз перед початком війни, його направили працювати геологом на Колиму, до Сибіру, де велися по- шуки алмазів. Там всю некваліфіковану роботу виконува- ли в'язні. В'язні копали шурфи. Одного разу Степан Пет- рович підходить до шурфу і бачить там старенького дідуся, що плаче. Виявилося, що той упав і розбив окуляри, без

-- 113 --

яких він безпорадний, бо нічого не бачить. Розбалакалися і виявилося, що цей дідок -- професор з Харківського уні- верситету, який потрапив на каторгу за те, що у розмові назвав піонерів «червоними блощицями». Життя геологів там мало чим відрізнялося від життя «зеків». Вони, як і в'язні, жили в «зоні» і не мали ніяких прав. Так, без дозво- лу гебіста геолог навіть не мав права затопити пічку в хо- лодному бараці, не мав права виходити за огорожу «зони».

А в «зоні» верховодили кримінальники: приставляючи до горла ніж, змушували геолога писати високі категорії порід у виритих ними шурфах, що давало їм можливість за перевиконання норм краще харчуватися. Фактично гео- логи були розконвойованими в'язнями, бо й годувалися з того ж котла, що і зеки. Там Степан Петрович відмо- розив ноги, зіпсував шлунок, нічого не заробив і приїхав влаштовуватися на роботу в Артемівськ у старих чоботях, фуфайчині і брезентових потертих штанях, виглядаючи точно так, як звільнений в'язень. А начальство, згодом, за першовідкриття сибірських алмазів одержало премії й ордени. Степан Петрович писав листа до Москви в Глав- геологію, щоб врахували його труд, але одержав відповідь, що в списках на премію його прізвище не значиться.

У спогадах цього чоловіка, який на той час розміняв уже сьомий десяток, відчувалися нещирість і страх за на- писане, бо писав і боявся, що хтось прочитає і зробить на нього «донос». Тому смішним здавався у спогадах епізод святкування річниці «Великого Жовтня», коли їм дали по пляшці горілки, і він в холодному і нетопленому бара- ці підняв келих «За Великий Жовтень», а на попередній сторінці описує нестерпні умови життя, коли був дове- дений до відчаю і хотів покінчити життя самогубством. Страх переслідував не тільки Степана Петровича, а й багатьох людей. Вони боялися своїх думок, боялися самі себе. А згодом, в 1991 році, після набуття Україною неза- лежності, Степан Петрович, який так шанував Великого Кобзаря і спілкувався з нами українською мовою (його

ой

завжди радували наші подарунки на день народження -- щось із творів Шевченка або копії рукописів, живопису чи графіки) почав виступати проти української мови, про- ти розвалу Союзу. Як особистість він цілком розпався, бо вже мертвий комуно-фашизм тягнув його за ноги, в той час, як душа, в якій ще залишилися уривки думок юності, бажала хоч маленького ковтка свободи. Після виявлення з боку нашого давнього друга і його сім'ї таких суперечнос- тей відносини між нами стали суто офіційними.

По закінченні великого звіту про відкриття нових родо- вищ у Західному Донбасі, багатьох нагородили орденами, медалями і грошовими преміями. І.П. Солякову і мені, як дітям репресованих, орденів не дали, але ми одержа- ли непогані грошові премії. У цей час політична ситуація в країні покращала, ослабла «пильність» системи. Зняли з посади начальника спецвідділу Зацепіна, який раніше користувався безмежною владою. І керуючий трестом Надьожин направив його -- ким би ви думали? -- стар- шим конюхом до конюшні, де було всього дві кобили.

Мене знову перевели до Артемівська. Головний інже- нер експедиції передав, щоб